ЧАСТИНА 20

Більбо, Країна Басків

 Березень 1529 року

Ліза

Як я і думала, проект у Більбо затягнувся більше ніж на пів року. Затягнувся б іще довше, якби не Влад, Марік та Христофер, який виявився дуже талановитим інженером.

Ми рухалися паралельно з ремонтом «Святого Якова», якого так же, як і ресторан, збирали буквально по частинах після його неймовірної подорожі до Нової Іспанії та Куби.

І в той день, коли оновлений «Святий Яків» мав знову прийти до порту Більбо, виблискуючи щойно встановленими новими щоглами та вітрилами, у нас планувалося відкриття нового закладу, всі приготування якого трималися в повній таємниці.

Місцеві трактирники неодноразово намагалися підгледіти, що ж таке робиться за закритою ширмою в покинутому будинку на площі біля питних фонтанів. А ми затягнули всю фасадну частину старим вітрилом «Святого Якова», єдиним вцілілим після повернення, яке нам люб’язно віддав капітан Моріно, і готувалися, готувалися, готувалися.

Десь за два місяці до відкриття ми запустили промо нового ресторану по всьому Більбо. І до дня його відкриття все місто вже було в курсі, що відбувається щось надзвичайне, але ніхто не знав точно що саме.

Як можна влаштувати промо в шістнадцятому столітті?

Ми почали із дегустацій, про які тут ніхто нічого ще не чув. Робили виїзні кейтеринги в різних районах міста. Влаштовували танцювальні шоу, бо це стало однією з фішек нового закладу. Звісно, ансамбль студії Вірського ми не створили, але всі наші офіціанти, офіціантки та молодші кухари тепер танцювали фірмовий вітальний танок. Цю ідею я, чесно, підгледіла, коли ми з Владом відпочивали у Туреччині, в одному п’ятизірковому готелі.

Отже, інтерес містян та гостей Більбо був розпаленим настільки, що на ньому можна було смажити деруни. Дехто з приїжджих навіть спеціально залишився на кілька днів довше, щоб побачити, що ж воно таке?

Меню також не мало бути звичайним.

Тому я впровадила ще кілька нових страв, які можна було приготувати в існуючих умовах, щоб наш новий ресторан подавав не тільки ті позиції, які вже були випробувані в Перейкосі, а мав свою ізюминку.

За тиждень до відкриття несподівано мене наздогнало велике щастя в особі Дори.

Вона особисто привезла моє замовлення і ми зустрілися в іще зачиненому новому ресторані, щоб трішки потеревенити.

- Ну, крихітко, - Дора поставила переді мною на стіл досить велику скриню, - Розповідай! Що тобі відомо про це?

Я із захопленням відкинула кришку і мої очі аж наповнились сльозами.

Кава!

Ціла скриня кавових зерен, - почищених, просмажених, - випаровувала такий аромат, що я ледь не втратила свідомості від радості.

Про каву в Європі ще ніхто нічого не знав. Але я була впевнена, що Дора, народжена в Африці, має щось знати про це. Тому, коли просила її привезти зерна, була майже впевнена, що вона виконає моє прохання.

- О, Доро! – я запустила руки у скриню із запашними зернами і піднесла повну пригоршню до носа, втягуючи густий аромат повними легенями, - О! Моя люба Доро! Я така вдячна!

- Я здивована, що ти знаєш про каффу, - вона відпила яблуневого сидру з дерев’яної кружки, - Ще не зустрічала тут нікого, хто б так захоплювався нею, - на чорному як оксамит обличчі Дори проступила білозуба посмішка, - То що ти робитимеш із нею?

- Латте, - майже благоговійно простогнала я, розуміючи, що зараз у мене буде щось схоже на оргазм, тільки від однієї думки, - Капучино. Флет вайт. Амерікано. О, Доро! Я зроблю все це!

- Божевільне дівчисько! – засміялася вона, - Гадки не маю, про що ти, але хотіла б спробувати!

- Я обов’язково заварю для тебе найсмачнішу каву, Доро! – пообіцяла я.    

Я так чекала Дориного приїзду, і так була впевнена, що вона привезе зерна, що млинець для їх подрібнення замовила заздалегідь. Як і турки, як і піщану подушку.

До столику, за яким ми сиділи у закутку наблизився один з офіціантів:

- Синьйорито Лізо, ми помітили капітана Моріно на вулиці, він швидко прямує сюди.

- Дякую, - я захлопнула кришку скрині з отриманим скарбом і звернулася до контрабандистки, - Гадаю, краще, щоб Филиппе тебе не побачив.

- Ооо, - вона хитро примружилася, - то він вже Филиппе?

- Вже Филиппе, але ще не Амре, - пожартувала я.

Від того дня, коли ми наодинці залишилися посеред ночі у саду, більше ми з капітаном наодинці не зустрічалися. Було забагато справ.

У мене з рестораном.

У нього із кораблем.

Тепер, коли «Святий Яків» був майже готовий до нових подорожей, Филиппе, скоріше за все, скоро знову покине Більбо, а я не хотіла надто прив’язуватись до нього, закохуватись та потім чекати місяцями на його повернення. Не варто було й починати.

Хоча я помічала, що у нього були зовсім інші прагнення.

Він шукав цю можливість, - залишитись зі мною на самоті, - використовуючи будь-який зручний момент.

Бігати від нього, оминати його постійно, виходило все важче і важче.

Проте, я усвідомлювала реальний стан речей.

Шлюб з таким волелюбним ідальго був неможливим, як і секс без зобов’язань для незаміжньої племінниці Агельмо де Ардінйьо, у цьому часі.

Тому я могла лише дивитися і насолоджуватись капітаном тільки на відстані.

Ми подружилися. Він багато допомагав мені порадами із рестораном. Але далі діло не йшло.

Влад у цьому сенсі виявився набагато хоробрішим і нахабнішим за мене. Їхні з Антонією стосунки таки закінчилися церковними дзвонами, білою сукнею та дядьковим благословенням.

Спочатку, звісно, пан Агельмо дуже здивувався перспективі такого зятя.

Але Моріно для Влада зробив майже те саме, що і пан Агельмо свого часу для мене.

Вивчивши ретельно всі родові записи, вони із паном Родріго знайшли дальню родову гілку в Португалії, та виправили для Влада нову особистість.