ЧАСТИНА 19

Більбо, Країна Басків

 Серпень 1528 року

Амаре Родрігес Филиппе де Кастелло Моріно

Капітану ніяк не вдалося заснути. Перерахував про себе назви всіх вітрил «Святого Якова». Та весь такелаж. Не виходило!

Він відвикнув за майже два роки від своєї постілі, кімнати, скрипів старого родового замку, протягу в камінних трубах, шелесту коліс по дорозі, який було чутно у нічній тиші аж із містечка.

Хтось закінчував свою подорож вже у темряві.

Можливо, місцеві купці поверталися з Більбо з новими товарами для завтрашнього продажу. А можливо, - хтось із фермерів доставляв продукти до Кастелло де Моріно, щоб вже зранку Сабіо, їхній старший кухар, приготував на сніданок щось надзвичайне.

Хоча, і Ліз також готувала неперевершено. Сабіо навіть поруч не стояв, хоча вважався одним з найкращих кухарів в Баскії.

Він спробував сьогодні за вечерею її страви, і був приємно вражений. Знову.  

Скучив за її кухнею, яку встиг оцінити ще на кораблі.

Подумки Филиппе постійно повертався до тієї вечері. До того, як дивилася на нього Ліз. І до того, як дивно поводився він сам.

Востаннє він так ніяковів перед жінкою…

Посміхнувся сам до себе.

Ніколи…

Ніколи не почувався таким безпорадним із дівчиною.

Капітан відкинув ковдру та сів на ліжку, спустивши ноги униз. Спати не виходило. Від подій сьогоднішнього дня його аж підкидувало.

Посмішка поступово сповзла з обличчя. Він почав злитися.

Вона ж надурила його!

Коли він покидав Перейкос, він був впевнений, що з ним щось не так. Що його захопили гріховні й абсолютно неприпустимі думки та фантазії. Якась шалена пристрасть до юного безвинного хлопця.

Він думав, що хворий! Безумний!

А виявилося…

Виявилося, що весь цей час його просто дурили.

І хто?

Друг, якому він довіряв своє життя?

Дівчина, яка не знайшла часу повідомити про себе зовсім маленьку, нічого не значущу дрібничку?

Сестра, яка знала таємницю малого Різа?

О, яким він був дурнем!

В їхніх очах він, напевно, був ідіотом!

Филиппе підхопився на ноги і нервово заметався по кімнаті.

В його голові змішалися зовсім різні емоції.

Полегшення. Обурення. Радість. Злість.   

Потрібно було вийти подихати в сад.

Можливо, свіже повітря в саду змогло б чимось допомогти, якось вгамувати думки?

Моріно вдягнувся, вийшов з кімнати, акуратно причинивши двері, та спустився сходами.

Від коридорів та меблів рідного дому він також відвикнув. Трохи не перекинувся через кушетку біля виходу на терасу, вже хотів смачно облаяти той дурнуватий предмет, що трапився на шляху, як раптом побачив у місячному сяйві на галявині саду маленький силует, загорнутий в темний плащ.

Від несподіванки всі слова застрягли всередині.

Ліз. Вона стояла в саду, дивилася в нічне небо і щось наспівувала тихенько на чужій, незрозумілій для Моріно, мові.

Як марення.

Филиппе зрадів, що нарешті застав її саму. Тихо ступаючи по трав’яному настилу, підійшов майже впритул, поклав руку їй на плече і найхолоднішим голосом, який тільки міг уявити, повільно сказав прямо у неї над вухом:

- Ось ти де, Лізо!

Від несподіванки дівчина стрибнула у бік, різко повертаючись до нього і щось перелякано викрикнувши, але Моріно закляк не від цього.

Накидка, в яку Ліз була загорнута, зненацька чомусь залишилася у його витягнутій руці. А сама Ліз в нічній сорочці, наче маленький білий привид, – навпроти нього, майже не одягнена.

І знову ці налякані очі. І погляд беззахисний такий, що у Филиппе стисло серце, пропустивши пару ударів.

Кілька митей вони стояли одне навпроти іншого і мовчки дивилися. Аж раптом дівчина широко посміхнулася та відступила ще на крок назад:

- Ви налякали мене, капітане, до гикавки!

- Вибачте, Ліз, - капітан відкашлявся трохи, бо голос щось підводив. Все, що він хотів їй висказати, кудись зникло. І чомусь він перейшов на «ви».

Злість одразу відступила. Він не очікував на таке пікантне видовище. Хоч у темряві не дуже й роздивишся.

- Я піду, не буду вам заважати, - вона простягнула руку, щоб забрати свою накидку, і худко загорнулася в неї так, що тільки ніс залишився назовні.

- Стійте, - він зробив крок уперед, не знаючи, що вигадати, щоб затримати цю дивну панянку трохи довше, - Це я не хотів завадити! Ви ж не проти побути тут трішки зі мною? А то Влад… Тобто, лікар Влад, розповідає якісь дурниці, наче ви боїтесь мене. Ви ж не боїтеся мене, Ліз?  

Вона не одразу відповіла, добираючи слів:

- Це не страх, капітане Моріно. Це, радше, докори сумління.

- Докори сумління? - здивувався Филиппе.

Хоча чому тут дивуватися? Так, вона завинила перед капітаном. Брехнею довжиною в роки.  

- Гм… Ну, так… Довелося збрехати вам на Майорці, щоб приховати мою стать. І потім я теж не розповіла, хоча була можливість в Перейкосі.

Так! Вона могла і мала йому розповісти! Щоб він не почувався божевільним. 

Він вже відкрив рота, щоб сказати, що вона справді заслуговує на докори сумління, бо він трохи з глузду не з’їхав, не розумів себе, почувався жахливо. Але в останню мить пригадав те, за яких обставин вони познайомились на острові, і сказав зовсім не те, що рвалося назовні:

- Ваш брат пояснив мені, чому це сталося, не хвилюйтеся. Я все розумію.

- Справді? – вона знову посміхнулася, тепер вже з полегшенням.

Очі Моріно звикли до темряви. Тепер він прекрасно бачив вираз її обличчя і міг спостерігати за її обережними рухами. А скоріше – безпечною нерухомістю в кількох кроках від себе. Вона стояла, ціпко тримаючи свою накидку так, наче то був щит.

- Отже, - Филиппе також посміхнувся, - Тепер, коли я знаю всі ваші секрети, ви розкажете мені про себе щось, чого я ще не знаю? Наприклад, що за справи ви затіяли із моїм батьком? Він в такому піднесеному стані, давно не бачив його таким.