ЧАСТИНА 18

Більбо, Країна Басків

 Серпень 1528 року

Ліза  

Ви колись бачили, як змінюються емоції на обличчі у дитини, у якої забрали улюблену іграшку? Як починається істерика, вже ось-ось почнуться сльози і крики, аж раптом батьки дають їй у руки щось нове, щось більш яскраве та цікаве…

В капітана був такий самий вираз обличчя. Гамма почуттів промайнула з шаленою швидкістю, але я встигла побачити, бо не змогла відвести від нього погляду, очікуючи на його реакцію від зустрічі зі мною: недовіра, потім розчарування, злість, а на заміну – радість, майже захоплення.

Я ж сподіваюся, я правильно зрозуміла те, що було в нього в очах? То була радість?

Чи таке веселе бажання мене прибити?

Впізнав він в мені дівчину з озера на Майорці? Чи нам ще передує це дивовижне відкриття?

- Братику! – Беатріс також нарешті дісталася капітана.

Филиппе відвів від мене погляд, а мені аж дихати стало легше.

Слідом за Беатріс нарешті до Моріно дістався більш повільний пан Родріго.

Вони не проявляли таких емоційних почуттів, як я. Не заціловували його, не стрибали на ручки і не затискали, але були щасливі його бачити цілим та неушкодженим.

Моріно стояв підозріло спокійно, не виказуючи ніяких проявів щастя, і просто дивився на мене поверх голови пана Родріго. І, наче, крізь Беатріс.

- Гадаєш, злиться? – повернулася я до брата та звернулася українською.

- Ще й як! І не тільки на тебе, мала! Мені також перепаде, гадаю.

- Нічого, - Марік ще раз обійняв мене, відірвав від землі, поцілував у щоку та поставив на місце, - Він звикне до нового Різа.

Я вивільнилася від дружніх, трішки ведмежих, обіймів Маріка, та зробила до капітана кілька кроків:

- Капітане Моріно, рада вашому поверненню. Ми молилися з вашою сестрою вдень та вночі, щоб з вами та «Святим Яковом» не сталося нічого непоправного.

Його брів дивовижно вигнулася так, що він без жодних слів сказав мені, просто очима:

«Ах ти ж зараза брехлива! Брехуха ти, а не мій улюблений малий Різ! Та як ти могла так зі мною? Га? Відійди, поки не пришиб!»

- Ага! – засміялася Беатріс, - Молилася вона! Не вір їй, брате! Вона була зайнята зовсім іншими справами!

Звісно, Беатріс мала на увазі, що я працювала, як ломовий кінь в забої, два роки.

Але Моріно, вочевидь, зрозумів це якось по-своєму:

- Звісно, не повірю, сестро. Батьку, ходімо. Ми дуже втомилися. Тут із справами покінчено. Можемо їхати додому.

І все!

ВСЕ!

Розвернувся від мене і пішов у бік возів разом з паном Родріго.

Ні, ну а з іншого боку, чого я очікувала?

Що він скаже: «Я такий радий тебе бачити, малий Різ»?

Або: «Як ся маєш, малий? В тебе все гаразд?»

- Оооо, Ліз, - Беатріс подивилася на мене з якимось виразом скорботи на обличчі, - тобі кінець, люба! Він розлючений, гірше демона з аду. Треба було йому раніше все розповісти.

- Дякую, заспокоїла! – кивнула я.

Але все одно, мою радість, моє щастя від повернення Влада та Маріка нічим не можна було перебити.

Одною рукою взялася за сильну руку брата, іншою – нашого кращого друга. І так ми пішли втрьох до виходу з причалу.  

Коли підводи рушили назад до замку Кастелло де Моріно, ми нарешті залишилися втрьох, щоб спокійно поговорити.

- Що сталося зі «Святим Яковом», Владе? Де ви були весь цей час?

- Ти не повіриш, але в Бермудському трикутнику, - він посміхнувся.

- Звісно, не повірю! Що за жарти! Я серйозно питаю!

- А я серйозно і кажу. Ми зайшли на Кубу, щоб забрати дещо звідти за наказом Імператора. І вже на шляху додому потрапили в неймовірний шторм. Ти ж бачила корабель. Ми втратили три з чотирьох щогл. Майже повністю втратили вітрила. Більшу частину оснастки. Слава Богу, нас не викинуло на скали. Врятував якір. Опинилися на одному з Багамських островів. Знаєш, маленький такий, розміром не більше кілометра на кілометр. Проте, хоч вода питна була.

- І що ж сталося далі? – я слухала, наче зачарована, вже уявляла собі щось типу «Робінзона Крузо» або реклами «Баунті» на білосніжному пляжі. Багами все ж таки!

- Ми намагалися полагодити корабель самотужки. Але там не було ані матеріалу, ані інструменту. Та й тканину на вітрила було ніде взяти. Десь за пів року після того, коли сезон штормів закінчився, ми вирішили йти на веслах назад в бік Куби по допомогу. Першими пішли Жерар і кілька матросів. Вони забрали один з двох човнів, що залишилися. Нажаль, ми не дочекалися їхнього повернення…

Бідний, бідний Жерар. Гарний, смішний, добрий дядько! Справжній морський вовк! Як же так!

- Як прикро, - я схилила голову, відчуваючи сум.

Для капітана і команди це була, мабуть, непоправна втрата.

- Через два місяці потому вирішили спробувати ще раз, бо насувався новий сезон штормів і треба було приймати якесь рішення. Тоді ми з Моріно і Маріком, та ще кілька матросів, взяли останній вцілілий човен та пішли самі, залишивши решту команди на острові. За два тижні дісталися Сантьяго-де-Куби. Ще місяць чекали на повернення губернатора, який саме був у Новій Іспанії з візитом. Потім ще кілька місяців чекали на нові щогли та вітрила. Але по ітогу, отримали тільки одну. Тому і поверталися так повільно. Та взагалі тут все ТАК ПОВІЛЬНО, Ліза! Це якийсь капець!

- Мені можеш не розповідати! Але чому ви не відправили звістку, що з вами все добре? Я тут сходила з розуму! Місця собі не знаходила! А пан Родріго! А Беатріс! А Антонія? Вони ледве не померли від звістки, що ви зникли!

- Антонія… - Влад схмурнів, - Вона, напевно, вже заміжня? Діти є?

- Ні, дурнику! Ніяка вона не заміжня! Моя помічниця в Перейкосі! Керує рестораном і заміж ні за кого, крім тебе, не збирається! Я маю вам стільки всього розповісти! Ви не повірите!

Я і розповіла.