ЧАСТИНА 17

Більбо, Країна Басків

 Серпень 1528 року

Ліза  

Минуло три роки з того злощасного дня, коли ми вирішили з’їздити на "екскурсію" до селища піратів на Майорці. І майже два роки, як поїхали Влад із Маріком.

Життя минало повз очі швидким калейдоскопом.

Після мого знайомства з паном німецьким офіцером все закрутилося в такому темпі, що я іноді не встигала заносити за собою хвіст на поворотах.

Моєю єдиною жагою було дочекатися брата.

Дочекатися не просто так, сидячі біля віконця в башті замку Ардінйьо, а побудувати стабільний прибутковий бізнес, що дозволив би нам з Владом та Маріком пристойно жити і ні про що не турбуватися.

Я хотіла, - навіть ні, я мріяла, - відкрити для брата найкращу клініку, яку він захоче, коли повернеться. Хотіла стати незалежною від пана Агельмо.

Тільки не подумайте, що я була йому невдячна. Це не так!

Я була безмежно йому вдячна. І саме тому хотіла побудувати свій світ, наповнений щастям та достатком. Щоб дядько Агельмо пишався мною. І щоб міг звернутися по допомогу, якщо вона колись йому знадобиться.

Темп моєї роботи збивав з ніг всіх, хто мене оточував.

Через два місяці після відкриття першого бістро в Перейкосі стало зрозуміло, що завдяки місцевим селянам, виноградникам пана Агельмо, оливковому виробництву, вирощуванню пшениці, виноробні та іншим складовим, можна побудувати замкнений лінійний цикл «з поля – до столу».

Це потребувало ретельного планування логістики, постачання та збуту.

В свою чергу це б призвело до розвитку В2С продажів…

Стоп! Вибачте! Про що це я!

Всі ці речі я тримала в голові. Планувала, розмірковувала, прораховувала.

Ділилася своїми думками та ідеями з дядьком Агельмо та Христофером. Вони здивовано мене слухали, думали день чи два, а потім давали свою згоду, спостерігаючи за моїми діями, наче, збоку.

Вийде – не вийде?

Христофер, взагалі-то був дуже хитро зробленим.

Хитро зробленим і прагматичним, як усі німці. Гадаю, це закладено у них на рівні ДНК в усі часи.

Він, звісно, і слухати не хотів про теорію менеджменту, логістику та все інше. Ну бо не можна ж розповідати про те, що відбувається в 2018-му.

Однак, із задоволенням піддивлявся мої прийомчики та впроваджував їх у власні справи.

На приклад, я наймала двох кур’єрів для доставки готових продуктів замовникам і будувала маршрутну сітку по місту, будуючи зручні для клієнтів розклади доставки. Христофер створював цілу кур’єрську службу при містоуправлінні і користувався вже побудованими мною оптимальними маршрутами.

Я посадила двох майстрів малювати красиві меню для бістро. Христофер створював цілу майстерню, яка малювала для «мерії» все, що було потрібно, починаючи від реклами (про рекламу цей німець чув і сам, але називав її пропагандою) і закінчуючи якимись корисними брошурами для містян.

Я вдягнула всіх своїх робітників в бістро в фірмовий однострій. Христофер вдягнув у форму всіх службовців міста.

Мої продавці волали «Я вільний, готовий прийняти замовлення!» (я хотіла б, звісно, щоб вони кричали щось на кшталт «вільна каса!», коротко та ємко, але кас ще не було). Тоді Христофер посадив двох клерків в містоуправлінні для прийому звернень громадян. І вони стали волати «Вільне віконце!»

Ну не гад?

Так ми і жили. Я, будуючи бізнес. Христофер, будуючи Перейкос.

Своє бістро я вирішила назвати «Тата-потата». Для місцевих це нічого не означало, просто весело звучало та добре запам’ятовувалося. А для мене кожен раз нагадувало про власного батька, який навчив мене всьому, що я знала про село, аграрну справу, розвиток бізнесу з нуля та хазяйство.

Одразу після відкриття, буквально перші два тижні, справи йшли не дуже. Місцеві не могли зрозуміти, як це – купуєш окремо шмат пирога та порцію напою – дорожче. А разом в одному наборі – дешевше. Та ще й сметанковий соус з зеленню на додачу. Постійно думали, що я їх ошукую. І сама кухня була для них незвичною. Особливо обережно вони ставилися до узвару, борщу, канапок. Коротше, до всього, що було їм невідомо.

Тоді я попросила Христофера влаштувати новий фестиваль весни в Перейкосі. А я для цього фестивалю влаштувала кейтерінг. Звісно ж, за рахунок місцевої казни.

В результаті, місцеві познайомилися з дерунчиками, сметанкою, запеченою у багатті картоплею з сирною начинкою.

На фестиваль ми «спустили» майже весь залишок першого врожаю картоплі, залишивши тільки чотири скрині на посадку.

В квітні засадили два поля, які тепер охороняла замкова варта в кілька змін.

Подали заявку в Королівське патентне бюро на реєстрацію торгової марки «Тата-потата», а також рецепти всього, що я тільки змогла пригадати з рідної кухні.

В травні я відкрила молочну ферму для виготовлення власної молочки. Тепер у мене завжди на поготові були сметана, сир, кефір, пряжене молоко, вершки та йогурти. Всі заправки до салатів на своїй молочці, до речі, я також запатентувала.

Пан Агельмо спочатку кепкував з мене, а потім, коли в сусідніх містечках почалися спроби скопіювати наш продукт, щиро замислився. Та, під шумок, запатентував всі вина власного виробництва та печатку своєї винокурні. А на додачу ще й виробництво оливкової олії.

Взагалі, вони з Христофером піддивлялись за мною абсолютно безсоромно. І, навіть, якщо не розуміли, що я роблю та навіщо, - все одно повторювали мої дії.

Коли я стала будувати власний бренд «Тата-потати», вони і зовсім сміялися з мене.

Проте, коли в сусідньому місті відкрилося моє друге бістро і запрацювало в перший же день за рахунок того, що місцеві знали, як там смачно, пан Агельмо визнав, що впізнаваність марки таки грає свою роль.

К кінцю 1527 мені стало затісно в Перейкосі та його найближчих містах-сусідах. Чотири невеличкі бістро працювали навколо, і наш найперший заклад у Перейкосі.