ЧАСТИНА 16

Перейкос, Країна Басків

 Лютий 1527 року

Ліза  

«Зникли безвісти» в 16 сторіччі майже завжди означало шлях в один бік.

Перші десять днів після листа, який привезли Беатріс, я тупо лежала в ліжку і дивилася в одну точку над собою.

Я плакала. Потім мовчала. Іноді щось їла. Іноді щось пила. Потім провалювалася у сон. Знову просиналася. Знову плакала.

Згадувала наше з Владом дитинство. Наші витівки. Школу. Універ. Батьків. Друзів.

До замку на деякий час повернувся лікар, який жив тут до нашого приїзду. Бо і Антонія, і Беатріс були в стані не кращому за мій.

В ніч на одинадцятий день раптом сталося диво.

Влад наснився мені.

Точніше, вони всі втрьох мені наснилися. Влад, Марік та капітан Моріно.

Наче ми сидимо біля нашої хатини на Майорці, в тандирі палає багаття, а я готую піцу з салямі. Капітан Моріно дивиться на салямі і не вірить, що то просто ковбаса. Чомусь ми всі сміємося. А Влад обіймає мене одною рукою за плечі, і розповідає про щось смішне. Марік весь час різав дрова електропилкою “Bosch”, яка була у хазяйстві у нашого тата на подвір’ї. І ті дрова самі собою складалися на купки рівними рядками.

Я різко прокинулася і сіла на ліжку. За вікном ще було темно. Можливо, четверта ранку, або початок на п’яту.

Вони живі! В мене не залишилося жодного сумніву, що вони живі та повернуться!

Не знаю чому. Не можу це пояснити. Я була в цьому впевнена так же непохитно, як в тому, що ще не вмерла в України ні слава, ні воля.

Того ранку я навела в замку повний хаос. Метнулася на кухню, поставила тісто на осетинський пиріг. Сама натаскала питної води, залила на компот. Досить вже бухати сангрію!

Кухарки дивилися на мене, наче на скажену, навіть боялися близько підходити, аж довелося гримнути, щоб не стояли осторонь, бо у нас купа справ.

Я крутилася біля вогнища, прокручуючи в голові той свій сон, і все більше і більше закріплювалася у думці, що все буде гаразд.

На сніданок пані Анжела вивела Антонію та Беатріс майже силком.

Пан Агельмо теж прийшов, обережно всівся за стіл, дивлячись на паруючий пиріг із м’ясом та шпинатом посередині, і на незвичного кольору напій у фужерах.

І на мене час від часу.

Точніше, на вираз мого обличчя.

- Дядьку! Дівчата! Пані Анжело! Доброго ранку! Будь ласка, сідайте за стіл! У нас сьогодні нова страва. Сподіваюся, вам сподобається! – я посміхнулася.

- З тобою все гаразд, Ліз? – Антонія теж звернула увагу на мій піднесений стан, та обережно відставила стілець від столу, щоб сісти.

- Більше ніякої зневіри! – заявила я впевнено, - Хлопці живі! Вони повернуться!

Беатріс підняла на мене запалі нещасні очі з синцями, наче у панди:

- Чому ти така впевнена?

- Тому що це – сила близнюків! Я бачила їх уві сні! З ними все гаразд! Вони обов’язково повернуться!

Пані Анжела перекинулась поглядом з паном Агельмо. Ще б трішки і покрутила пальцем біля скроні. Мовляв, все, поїхала дахом мала. Я помітила скепсис у них на обличчях:

- Ви ж навіть не знаєте, що таке магія близнюків? Я відчуваю все, що відбувається з моїм братом! Сідайте! Сідайте скоріше! Давайте снідати!

Потроху мій настрій і моя впевненість перекинулися спочатку на Антонію, а потім і на Беатріс.

А мій мозок тим часом запрацював, слава тобі Господи, нарешті, в конструктивному руслі.

Крім того, щоб плакати та згадувати картинки з минулого, я весь цей час у своїй кімнаті роздумувала, а що ж насправді мені робити далі, якщо Влада та Маріка не стане? Як мені залишитись самій в чоловічому світі без грошей і без захисту.

Тепер, коли я дивилася, як пан Агельмо не може відірватися від пирога, я нарешті зрозуміла остаточно, що я маю робити:

- Дядьку Агельмо, я хочу тобі дещо запропонувати.

- Слухаю тебе, люба.

Поле з картоплею нас однозначно зблизило. Він тепер довіряв моїм ідеям та пропозиціям.

- Дозволь мені, будь ласка, відкрити в Перейкосі… - слова «ресторан» вони тут ще не знали.

Те, що я хотіла зробити, то було не таверна. Як їм пояснити, що таке заклад швидкого харчування?

- … бістро! Дозволь мені відкрити бістро?

Що таке «бістро» вони також не знали. Бістро вигадали в Парижі тільки через три сторіччя. Але, якщо назвати одним словом те, що я хотіла створити, то «бістро» підходило найкраще.

- Що, що відкрити? – перепитав пан Агельмо.

- Бістро, - пояснила я, - це така таверна, куди можна прийти поснідати, пообідати, повечеряти, взяти їжу з собою додому, замовити щось конкретне, щоб тобі приготували. Там є меню… - стоп, що таке меню, вони, напевно, також іще не знали, - Там є перелік страв, які можна замовити одразу готовими, наприклад… - та як же ж складно, дідько! Як пояснити їм, що таке бургери? – канапки. І це все коштує дуже недорого. Настільки, що всі зможуть цим користатися.

- І чим це відрізняється від тих таверен, що вже працюють? – іронічно запитав пан Агельмо.

По суті воно дійсно нічим не відрізнялося, крім маркетингу та менеджменту. Ціноутворення. Та ще багатьох речей, які на пальцях так просто не пояснити.  

Але все це з’явиться тільки в дев’ятнадцятому-двадцятому сторіччі. А мережеві заклади швидкого харчування – так і зовсім після Другої Світової.    

- Там буде моя кухня, дядьку! Ми зробимо такі страви, яких ніхто ніколи тут не бачив. Вам же подобається, як я готую?

Пан Агельмо доїв свій шмат пирога та відставив тарілку:

- Я маю подумати, Ліз. Це не жіноча справа. А ти тепер моя племінниця. І я не впевнений, чи впишеться твоя ідея в Перейкос, це потрібно обговорити з паном Енхельмо. Скільки грошей потрібно, щоб втілити це? Дуже багато питань, люба.

Алонсо Енхельмо – той поважний чоловік, якого я називала «мером» Перейкосу, і який сидів за хазяйським столом на заручинах Антонії. Я про нього забула. В місті дійсно не відбувалося нічого без його згоди.