ЧАСТИНА 15

Замок Ардінйьо, Країна Басків

 Грудень 1526 року

Ліза  

Я не усвідомлювала до кінця, що станеться, коли мій брат та Марік залишать мене саму в Перейкосі. За весь цей час я звикла до того, що вони поруч, що вони захищають мою таємницю і мене, підтримують і знаходяться поруч.

Що є люди в цьому світі, з якими можна обговорити місії на Місяць або Марс, і за це не спалять на вогнищі інквізиції.

Я не уявляла, скільки місця в моєму житті займав мій брат, поки він не залишив мене одну в замку Ардінйьо.

Він зробив для мене стільки неймовірного за цей час, як ми потрапили сюди. І в той день, коли я дивилася услід обозу, що повільно віддалявся від замку трактом на Більбо, я навіть й гадки не мала, як я буду сумувати за своїм близнюком.

Я дивилася на підводи, які тягнули коні, слідом за ними були вже ледь помітні фігурки вершників на конях. Ще слабко вгадувалося, що ліворуч їхав капітан Моріно, а Влад був посередині між ним та Маріком.

Марік більше не страждав у сідлі. За сім місяців в Перейкосі він навчився їздити верхи.

Ми всі вже відносно добре розмовляли іспанською. А з допомогою пані Анжели – і англійською.

І ми того дня розлучалися на довгий час, але зовсім іншими. Не такими безпомічними та безпорадними, як були на Майорці на самому початку нашого дивного нового життя.

Поруч зі мною на замковій вежі стояла і плакала Антонія.

А Беатріс проводжала брата верхи майже до виїзду з долини.

Коли я спитала, чому Антонія так переживає від’їзд мого брата, подруга відповіла, що з Нової Іспанії повертається тільки кожен четвертий корабель. А коли туди тільки відбула ескадра Кортеса, то взагалі не повернулося жодної вцілілої караки.

Я знала з історії, що Кортес сам спалив свою ескадру, щоб не було шансу відступити. Для того, щоб захопити ацтеків, вони самі потопили свої кораблі. Щоб за спиною не залишалося надії на втечу. Але від того ставало не легше.

Мій брат і мій близький друг вирушали у дуже небезпечну подорож. А я дивилася їм услід, і ще не до кінця усвідомлювала, що зі мною буде.

Що з усіма нами буде.

Тепер залишалося тільки молитися. Всіма відомими молитвами всім доступним богам. Про те, щоб через рік, як було заплановано, вони повернулися. Живими та неушкодженими.

Від цих думок мені ставало страшно. Жах сповзав по спині липким холодним потом, пробирав до кісток, змушував кров стигнути. І мені так хотілося бути там, на коні, поруч із братом, у складі того обозу.

Але, коли я почала напередодні від’їзду лити сльози, мій брат пригорнув мене до себе та сказав, що це буде ще один цікавий рік нашого життя в чужому, не нашому, світі. І він дуже сподівається через рік знайти мене саме там, де залишає.

Ми поговорили з паном Агельмо. Довелося все йому розповісти.

Майже все.

Як ми прийшли до тями на Майорці. Як вперше побачили Антонію, Анжелу та нещасного Тобіаса в кайданках.

Чому прийняли рішення перевдягнути мене у хлопчика. І багато всього іншого, що з нами сталося за прожитий час на острові.

Влад не помилився. Пан Агельмо виявився ідальго кришталевої честі. Він сам запропонував повернути мене у дівочий вигляд одразу після того, як суддя Бартоломео нарешті покине замок. І він пообіцяв Владу, що оберігатиме мене, доки той не повернеться.

Вони також розмовляли ще про щось наодинці, і це залишилося в тайні між ними двома. Пан Агельмо не зізнався мені, про що вони розмовляли, що б я не робила.

Той ще іспанський партизан!

Через кілька днів після від’їзду капітана Моріно та судді Бартоломео, почалося моє перевтілення назад у дівчину.

Пан Агельмо дуже здивувався, коли дізнався, що я значно (по тутешнім міркам) старша за Антонію та Беатріс. І мала б вже бути заміжня та мати принаймні двох, а краще трьох, дітей.

А ще я була набагато субтильніша за них обох. Тому виглядала максимум років на сімнадцять. Також по тутешнім міркам.

Пані Анжелу також довелося посвятити в мою тайну. Вона взялася за мене затято.

Оскільки привертати багато уваги не можна було, та замовити вдосталь нової тканини на новий гардероб ми не могли, вона взялася перешивати дитячі речі Антонії.

Як би смішно це не було. Ця карма переслідувала мене всюди.

В Києві я часто вдягалася в «Антошці». А тут мені шили сукні з дитячих речей подруги.

Антонію з дитинства балували, і речей, з яких вона виросла, в неї було дійсно багато. Назбиралося на кілька суконь та костюмів різного призначення і майже на всі сезони.   

Поки це все відбувалося, я ще якось трималася без Влада, бо не було коли продихнути.

Ми по кілька годин займалися іспанською. Антонія та Беатріс ставили мені вимову та постійно катували письмовими вправами.

Потім музика.

Кожна поважна місцева панна нашого з дівчатами віку мала займатися співами, іноді - грою на інструментах.

Вишивання – то була окрема кара небесна. Шити я і так вміла та любила, ще б і сама їх навчати могла.

Танці.

Малювання.

Англійська.

Знову іспанська.

Ми проходили прискорений курс всього, чому Антонія з пані Анжелою навчалися роками.

Математика. Тут вже вибачте. Коли розповіла їм про косинуси та синуси, основи геометрії, планіметрії та алгебри, від мене відчепилися хоча б із цим.

Пані Анжела довго й задумливо дивилася на мене, перетравлюючи все, що почула про осі “x” та “y”, та графіки.

На вечері до замку постійно прибували якісь поважні гості, спробувати моїх страв з картоплі. Проте мене саму нікому не показували, бо я була ще не готова, як казав пан Агельмо.

Скрині з картоплею танули, як льодовики в Антарктиці в двадцять першому столітті.

В мене просто не було часу сумувати за братом. І за другом. Один раз подумала про Моріно, і то випадково. На фоні побоювань, що картопля закінчується.