ЧАСТИНА 14

Замок Ардінйьо, Країна Басків

 Квітень 1526 року

Ліза  

Я влетіла до конюшні, наче вжалена. На швидко розсідлала коня та кинулася в свою башту.

Моріно!

Він так зненацька застукав мене посеред поля, що я трохи не видала себе. Це було несподівано та дуже небезпечно. Беатріс та Антонія прибули дуже вчасно, щоб врятувати мене.

Але тепер, коли Моріно був у замку, скільки ще вони зможуть прикривати мене?

Та і я дещо поспішила пообіцяти їм все розповісти капітану при зустрічі.

- Владе! Маріку!

- Що сталося, мала? – Влад вийшов зі своєї кімнатки, яку використовував за спальню та бібліотеку одночасно.

- Моріно! Моріно тут! Він приїхав по Беатріс. І ми зіштовхнулися!

- Він про щось здогадався? – Марік також вийшов зі своєї кімнати.

- Не знаю, - я нервово крокувала вздовж камінної полиці, - Не впевнена! Я втікла!

- В якому сенсі, ти втікла? – посміхнувся мій брат.

- В тому сенсі, що отак взяла поводи, шпирнула коняку і втікла від нього! – пробурмотіла я, - Я злякалася! І це було зненацька! Я не знала, що мені робити!

- Так! Ну все! Заспокойся! – Влад став крокувати по кімнаті разом зі мною, - Ми ж знали, що Моріно має приїхати, тому немає в цьому нічого дивного. Те, що ви раптово зіштовхнулися, ні про що не каже. Якщо тільки ти не бовкнула чогось!

- Та ні! Слава Богу! В мене наче дар мовлення відтяли. Тому я не встигла нічого сказати.

- Ну, то й добре! – Влад зупинив мене, - Не хвилюйся! Капітан не дуже вже й розумний. Якщо він нічого не помітив, перебуваючи з тобою на одному кораблі майже місяць, то тут він точно нічого не зрозуміє. Ходімо, привітаємо нашого друга Моріно.

Я, про всяк випадок, заховала волосся під бандану, і ми вирушили у головний будинок.

Пан Агельмо саме зустрічав Филиппе на сходах, пригорнувши його до себе:

- Амре! Синку! Скільки ж ми не бачились! Ти став таким дорослим та сильним чоловіком! Певно, батько пишається тобою!

- Пане Агельмо! Я також дуже радий вас бачити!

- Я ще не встиг подякувати тобі за порятунок Антонії! Проходь, проходь, ми приготували смачний обід на честь твого приїзду!

Я пристроїлася за Маріком, сховавшись позаду всіх, та тихенько, як нишпорка, просочилася до зали, де були розставлені столи, як у день заручин Антонії.

Обрала для себе найвіддаленіший стілець від капітана та зачаїлася.

І тільки тут помітила поруч із ним яскраву, дуже привабливу чорняву жінку з розкішним блискучим волоссям, зібраним у високу зачіску. Сукня, яка підкреслювала всі принади, не залишала місця для додаткових фантазій. Бо відкрито було все, навіть на що фантазії б не вистачило. Виріз був такої глибини, що, - ні, я точно це не вигадала і мені не здалося, - було видно ореоли на грудях. Те, що я собі це не вигадала підтверджувалося тим, що Влад із Маріком вперилися в цей виріз саме, як і я. Тільки з інших причин.

Чорноволоса красуня зайняла місце за столом поруч із капітаном, наче необережно поклавши свою руку під столом на його стегно.

Не знаю чому, але мені раптово стало спекотно. Так, що ледве дим з вух не пішов.

Уява намалювала цю кицю разом із Моріно на широкому ліжку в капітанській каюті «Святого Якова». А з уявою у мене було все гаразд. Іноді вона вимальовувала для мене дуже яскраві малюнки.

Подружка Филиппе не сподобалася й Беатріс. Це було видно по її обличчю.

От же ж, невинна душа. Приховувати свої емоції зовсім не вміла!

- Лізо, що з тобою? – Марік непомітно нахилився до мого вуха та посміхаючись доповів, - В тебе зараз таке обличчя, наче ти кинешся на цю пташечку та роздереш її на пір’я!

- Дурень! – просичала я крізь зуби, а у самої аж щелепи звело.

Це було дуже дивне відчуття.

Наче хтось посягнув на щось дуже й дуже моє. Особисте. Особливе.

Наче жага відірвати цю красиву витончену руку, яка грайливо лежала на стегні в капітана. І що вона там тією рукою робила, моя безмежна уява мені також підказувала.

- Я привіз вам гостинці, - Моріно відсторонився від своєї супутниці та кивнув комусь за моєю спиною. А я із подивом побачила його старого беззубого слугу.

Джаб! Він також був тут.

Я гадала, що він член корабельної команди. Але він супроводжував Моріно і на землі.

До зали стали заносити скрині одну за одною та ставити їх по центру.      

Коли скрині відкрили, я з подивом побачила картоплю.

І відчула, що радісно посміхаюся. Не дивлячись на всяких там фіф за столом у капітана.

- Що це? – пан Агельмо з цікавістю підвівся та наблизився до дивного подарунку, - Невже це та сама рослина, що ледь не погубила твою команду, синку? – старий синьйор взяв до рук картоплину, - І що ж мені робити з цим дивом?

- Спитайте краще в нього! – капітан Моріно кивнув на мене, і я відчула, як пронизливо його очі зупинилися на моєму обличчі.

Мене кинуло в жар удруге. Тепер від того, з яким виразом у очах капітан мене роздивлявся.

Наче все-все про мене дізнався. Може, Беатріс не втримала слова і все йому розповіла?

Вона ж така говорушка! І зовсім не вміє тримати секретів!

- У малого? – здивовано перепитав пан Агельмо, - Але ж він не розмовляє!

- Він, може і не розмовляє, але чудово знає, що робити з бататом. Спитайте в нього, ви не пожалкуєте. І чому ви називаєте його «малий»? Він вже дорослий! У нього є ім’я. Різ.

Я трохи не вдавилася повітрям.

Де він почув цю нісенітницю?

Різ?

Глянула краєм ока на дівчат, і побачила, що вони мовчки сміються одними очима. От же!

Слава Богу, хоч зберегли мій секрет. Гаразд. Різ. Не найпоганіше ім’я у світі. Дивне, щоправда.

- Різе! Ти зробиш нам свою фірмову смажену картоплю? – капітан тепер звертався прямо до мене.

Довелося кивнути.