ЧАСТИНА 13

                                                     Замок Ардінйьо, Країна Басків

 Квітень 1526 року

Ліза  

Минуло кілька тижнів після невдалих заручин Антонії, перш ніж пан Агельмо остаточно отямився. Влад проводив з ним увесь час, ми з Маріком чекали в своїй башті. Чекали та молилися, щоб нікому з місцевих не прийшло в голову розвивати тему хвороби нареченої.

Проте, чутки – річ неконтрольована.

Увесь Перейкос застиг в очікуванні новин з панського замку. Хазяїна воскресили небаченою до того магією. А юна панна, схоже, заразилася чумою. Місто зачаїлося, смачно перетравлюючи цю шокуючу інформацію. Зачинилися крамниці. Закрили свої двері таверни та постоялий двір. Та й на вулицю ніхто зайвий раз не виходив. Люди, що жили тут, ще пам’ятали спалах чуми наприкінці минулого сторіччя.

Ніхто і не подумав на сифіліс. Місцеві занадто любили Агельмо де Ардінйьо та Антонію, були впевнені, що панна цнотлива та слухняна перед обличчям церкви, щоб навіть на мить замислитись про щось настільки жахливе й неприпустиме.

Але вони подумали про чуму. 

Чуму, що внесла життя ледь не половини містян.  

Такого повороту не міг би передбачити не дуже далекоглядний Марік. До такого б не додумався Влад.

Але ж я, ідіотко, чому не подумала про це?

Не подумала про острах людей перед невідомим. Про міць неконтрольованих чуток. Про середньовічні забобони. Про неосвіченість місцевих. Про відсутність медицини, здатної вилікувати таку хворобу. Про вплив церкви. Та взагалі, не подумала про наслідки від нашого жарту.

Антонія і Беатріс проводили весь час у кімнатах. Донька пана Агельмо їла себе поїдом за те, що погодилася на виставу. І весь час ридала, що краще б вийшла заміж за того упиря, ніж отак занапастити батька.

Слуги до них пускали тільки Влада. Іноді Маріка.

Влад старанно лікував пана Агельмо. Та вдавав, що лікує його доньку.

А я томилася в очікуванні новин про стан здоров’я хазяїна.

На десятий день ми вирішили, що затягувати з новинами більше не можна, бо люди в місті сходили з розуму.

Потрібно було повідомити, що Антонія «одужала», і що пан Агельмо також йде на поправку.

За нашими підрахунками, обоз Трастамарів вже мав би дістатися Більбо. Новини про те, що наречена одною ногою в могилі, вже мали б дійти до правлячого дому. І на цьому питання весілля мало б бути закритим.

На деякий час. Принаймні.

Проте і тут ми прорахувалися.

Через два тижні прибув посланець від Його Імператорської Величності з таємним листом до пана Агельмо.

А ще через кілька днів Беатріс отримала лист від свого батька з новиною про те, що капітан Моріно збирається відвідати замок Ардінйьо і забрати сестру додому найближчим часом.

Коли станеться цей найближчий час, не повідомлялося. Тут, в 16 сторіччі, «найближчим часом» могло бути і три дні, і три місяці. І ось це напружувало найбільше. Сидіти і чекати на щось невідоме.

На що я чекала?

В мене були дуже протилежні відчуття.

Сум від того, що подруга поїде. І після нашої вистави невідомо, чи побачимось ми ще колись.

Страх від того, що капітан Моріно дізнається мою таємницю. А коли дізнається, то може впізнати в мені ту шалену, що ледве не полишила його без чоловічої приналежності та пошила у дурні.

І дуже дивно, але я відчула радість. Радість від того, що побачу Филиппе.

Цього дивного відчуття я не очікувала.

Чому воно виникло?

Не можу сказати, що я прямо сиділа біля віконця і місяцями чекала на капітана.

Точно – ні!

Я скоріше боялася його та ставилася до нього з обережністю.

Але чомусь всередині раптом ставало тепло від думок про його скорий приїзд.

І згадувалося, як він обійняв мене наостанок на пристані, коли ми прощалися.

Він пахнув морем, корабельними канатами та вітром.

Такі теплі і міцні обійми, як обіцянка захисту та всепрощення.

Навигадувала собі?

Ну, може й навигадувала!

Потроху ми з Антонією та Беатріс почали знову виходити в люди.

Перейкос видихнув з полегшенням.

А одужання панни Антонії та пана Агельмо святкували з таким розмахом, що це було схоже на October Fest.

До Перейкосу знову потягнулися торговці. І життя помалу налагодилося.

Одного дня, на початку квітня, коли все вже здавалося, минуло, пан Агельмо викликав Влада, Маріка та мене до себе в кабінет.

Він був не один.

За письмовим столом пана Агельмо сидів маленький сірий чоловічок незрозумілого віку в церковній рясі. Поруч із ним стояло два кремезних охоронця у формі королівської гвардії.

А хазяїн замку сидів у кріслі навпроти та уважно слухав гостя.

- Проходьте лікарю Влад, - пан Агельмо вказав рукою на один вільний стілець, що стояв навпроти його столу, - Сідайте.

Ми з братом обмінялися поглядами. В мене чомусь все похолоднішало всередині.

Незнайомий гість мав такі пронизуючі карі очі, що ставало моторошно.

- Це, - пан Агельмо вказав очами на гостя, – суддя Бартоломео з Більбо. Він бажає поставити вам кілька запитань.

Я відчула, що у мене підгинаються коліна. Марік схопив мене під лікоть та втримав на ногах.

- Добридень, пан Бартоломео, - голос Влада залишився спокійним, але я відчула скоріше якимось шостим відчуттям, що у нього всередині також все здригнулося.

- До мене дійшли чутки, лікарю, що ви практикуєте чорну магію в стінах цього дому, - повільно і чітко вимовив незнайомець, - Я отримав лист від вельмишановного лорда Маркеса Трастамара про те, що хвороби, які впали на родину де Ардінйьо – це ваша провина! І що це ви та ваші супутники винні у всьому, що сталося під час візиту його сина до замку Ардінйьо.

Мені щось раптово стало важко дихати. Маленький чоловічок за столом в кабінеті був не просто суддею. Він був схожим на справжнісінького інквізитора. Такого, про яких потім в підручниках історії писали. Які засуджували жінок до спалення на вогнищах тільки за рудий колір волосся.