ЧАСТИНА 11

Країна Басків

30 листопада 1525 року

Ліза  

З того дня, як я посмажила картоплю, час наче поскакав галопом. Нарешті мене пустили на камбуз допомагати коку «Святого Якова», і моє життя на кораблі набуло сенсу. Я більше не почувалася зайвою, ледащою, і мені зовсім не було сумно.

До приходу в порт Більбо я ще двічі готувала страви з картоплі.

Одного разу ми зупинилися біля Кадізу щоб поповнити запаси питної води. І тоді я попросила Жерара купити свіжого молока та яєць у когось з місцевих. На масло особливо не сподівалася, бо ми були майже у Африці, стояла дуже тепла суха осінь, а до винайдення холодильника залишалося приблизно років чотириста п’ятдесят.

Боцман погарчав, але моє прохання виконав. І тоді я приготувала пюрешечку. Від якої боцмана неможливо було відтягти.

А іншим разом кок дав мені телячої солонинки, то я навіть впоралася із печенею.

Пригостила капітана та офіцерів. Щоправда, останній тиждень нашого переходу від Гібралтара до Більбо він не запрошував нас до себе у каюту на вечері. Ми їли з іншими у кают-компанії, якщо цю кімнату можна було так назвати. Вона була на другій палубі у кормовій частині і була доволі простора, щоб накрити столи осіб на десять – дванадцять.

Такої різкої зміни ставлення з боку Моріно ми не зрозуміли. Він спілкувався виключно із Жераром, Антонією та пані Анжелою. Не звертаючи на нас практично жодної уваги.

Принаймні, мені він не сказав більше жодного слова від Дня Великого Блювання, як ми називали отруєння поміж собою.

Можливо, він був надто засмучений тим, що ми змусили його залізти у скрині Його Імператорської Величності. А можливо, просто боявся, що ми будемо просити ще картоплі.

В будь-якому випадку, так мені навіть більше подобалося. Він останнім часом як не дивився на мене, то я втрачала здоровий глузд, починала робити щось нервово і неодмінно спалилася б на чомусь незначному. В мене починали трястися всі підгузки у його присутності.

Я сама, навіть, не розуміла, чому. Відкладений страх після того, як він застукав мене у діжці голою? Можливо, я нарешті зрозуміла, на якій тоненькій волосинці висіла в ту мить?

Або страх того, що він впізнає в мені ту ненормальну дуру, яка коліном майже лишила його нащадків на гірському озері.

Не впевнена.

Але його пронизливі чорні очі вганяли мене в стан ступору, як африканського хвараха.

Ми не спілкувалися. Але весь час, що я була на верхній палубі, - а тепер я бувала там набагато частіше, - я постійно відчувала, що капітан спостерігає за мною.

От прямо веде поглядом, наче я у нього на прицілі. Це мене нервувало і виводило з себе.

Коли ми нарешті причалили в Більбо, я видихнула з полегшенням. Тепер наш шлях мав пролягати по суші аж до землі та замку Агельмо де Ардінйьо, батька Антонії.

На пристані нас вже зустрічали повозки, запряжені кіньми. Багато. Ціла делегація.

Десь штук дванадцять. І в кожній по двоє маститих великих коней чорного або гнідого кольору.

Повозки були схожі на сільські підводи, без ресор і, звісно, на дерев’яних грубих колесах.

Я-то гадала, що панна Антонія, яка в цьому краї виявилася майже принцесою, буде їхати та поважно махати рукою з віконця карети. А насправді, ці підводи були такі, що там всидіти було вкрай важко. Кожен камінчик на дорозі відчувала дупа у підводі. Рухалися вони, немов у сповільненому кіно, та ще й шуміли так, що грохот стояв на три кілометри навкруги.

Це все я узнала трішки пізніше, коли ми виїхали за Більбо і рушили в бік дому Антонії.

А поки ми стояли на причалі і прощалися з командою «Святого Якова», з якою встигли за майже три тижні потоваришувати.

Моріно стояв трохи осторонь, і коли підійшла його черга сказати щось високопарне та надважливе нам у дорогу, просто подякував хлопцям, потиснув руки Владові та Маріку, а мене зненацька обійняв.

Якусь мить я так і стояла, обвита його сильними руками, у страху поворухнутися або, навіть, вдихнути.

Він наклонився до мого вуха та прошепотів щось.

Прокляв, чи що? Я не зрозуміла.

Влад та Марік також не зрозуміли цього. Я вже прямо побачила в очах брата, що він збирається комусь начистити пику. Але Моріно відпустив мене так же раптово, як і обійняв. Розвернувся, та пішов назад до свого корабля.

Я потім всю дорогу намагалася пригадати, що саме він прошепотів.

Воно було дуже схоже на латину. Як наче до екзорциста сходила.

Воно і не дивно. Після того, як він мене в діжці застукав, я ж була і демоном, і чортом.

Десь під вечір першого дня подорожі ми влаштували з Владом нараду.

Трястися у підводі було просто нестерпно. Я побачила в обозі кілька коней завантажених тюками, і запропонувала Владу, щоб він домовився за тих коней.

В сідлі ми з братом гарцювали все дитинство. А ось віз – то було не наше.

З Маріком було складніше. Він був дитиною великого міста й на конях катався раз чи двічі у житті. Перед сутінками розбили табір на поляні в лісі біля дороги. Ми з Владом та Маріком розвели вогнище трохи подалі від інших. Але молода та проворна панна Антонія була у нас біля багаття вже за п’ятнадцять хвилин. Потім підтягнулася Анжела. А потім і всі зустрічаючі.

Ми були для них всіх дивиною. Місцеві просили розповісти щось про наші подорожі. Влад розповідав англійською, як ми їздили у відпустки у Єгипет, наприклад, а пані Анжела це все перекладала поважній делегації.