ЧАСТИНА 10

Тиждень по тому

Район Гібралтарської протоки

Ліза  

«Святий Яків» досить легко біг вздовж берегів Іспанії на Південь до Гібралтарської протоки. Вітер допомагав, але все одно, корабель рухався занадто повільно, як на мене.

Ми не звикли до такого темпу життя. Навіть на Майорці воно здавалося більш насиченим. Там потрібно було облаштовувати побут, шукати та здобувати їжу, там можна було зануритись у гірське озеро, гуляти лісом, зустрічатися з людьми з поселення, бачитися з Дорою, за якою я, несподівано для себе, скучила.

На «Святому Якові» все життя звузилося до верхньої палуби. І якщо спочатку корабель здавався величезним і просторим, зараз мені не вистачало на ньому місця.

Влад був зайнятий своєю єдиною пацієнткою. Вони весь вільний час проводили разом. Звісно під наглядом пані Анжели.

Я стала помічати, що Антонія якимось чином також стала подобатися моєму братові. Які спільні теми для розмов у них могли бути, я собі відповісти не могла. Але факт залишався фактом. Їх зараз неможливо було розтягнути у різні боки.  

Марік весь час крутився із командою. Вивчав корабельну термінологію. Та намагався бути корисним для нових друзів з екіпажу.

А я…

Ну що ж. Маленькому німому хлопчику роботи не було. І зайнять не знайшлося.

До команди Влад мене не підпускав, а команду не підпускав до мене. А чим себе можна розважити без Інтернету, я взагалі слабо уявляла. На третій день випросила в капітана якусь книжку та всілася вивчати іспанські слова, щоб хоч якось спілкуватися, коли для цього прийде час. Без словника та без всезнаючого Гугла це було ще тою задачею із зірочкою. Наче розшифрувати календар майя.

На сьомий день з командою сталося щось дивне.

Ми були вже зовсім поруч із проливом, який відділяв нас від Атлантики, коли раптом у екіпажу сталася поголовна нудота.

Матроси висіли з обох боків корабля на леєрах і блювали у море світ за очі.

Влад носився між ними, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Передивилися всі продукти на камбузі. Перевірили питну воду.

Нічого! Зовсім нічого дивного.

Але наступного ранку комусь з матросів було настільки погано, що вони вже не могли піднятися самі. І з трюму, де вони спали, їх виносили на ношах.

Довелося зупинитися та кинути якір, бо без команди йти у протоку було небезпечно.

Капітан Моріно та Жерар були дуже стурбовані. Помічники капітана та кілька молодших офіцерів були у порядку. Натомість весь інший склад не припиняв блювати, та ще й розлад шлунків був такий, що загадили весь гальюн.

Влад спершу мене не випускав навіть на палубу, але коли сам вже не міг впоратися, довелося і мені закатати рукави.

Питна вода розходилася зі швидкістю світла і її запаси зникали прямо на очах. При такому розкладі, коли всі навипередки блювали й обсиралися, потрібно було постійно поїти їх, щоб уникнути зневоднення.

До вечора майже всіх відпускало, але на ранок починалося те саме.

Коли це все стало вже нагадувати блювотний апокаліпсис, я покликала Влада у сторону, бо мені прийшла у голову думка, я навіть здивувалася, чому ніхто з нас не здогадався перевірити це одразу.

- Потрібно негайно перевірити трюми, де спить команда. Це точно не вірусня, бо тоді б хворіли всі. Але це відбувається тільки з матросами, які сплять у вантажному відсіку.

- Згоден, мала. Це почалося, коли в трюми завантажили скрині в Барселоні, гадаю в них є щось отруйне, - Влад погодився зі мною, а я знову переконалася, що між нашими думками все ж є якийсь містичний зв’язок, бо ми подумали про це одночасно.

Капітан Моріно на палубі безсило спостерігав, як його матроси потрохи починають випльовувати власні пусті шлунки.

- Капітане, - Влад наблизився до нього, - Дозвольте, будь ласка, оглянути вантаж. Я думаю, що справа у тих скринях, які ми взяли на борт у Барселоні.

- Це неможливо, - Моріно подивився на Влада здивовано, - Це вантаж Його Імператорської Величності. Мені відірвуть руки, якщо я спробую оглянути його.

- Якщо ми не оглянемо його, тоді буде нікому відривати руки, - заперечив Влад, - Ви бачите, що коїться з командою. Щось небезпечне є в тому вантажі.

- Чому ви так вирішили, лікарю Влад? – капітан коливався, бо по обличчю було видно, він і сам думав про щось подібне.

- Хворіють тільки матроси, капітане, - Влад обвів рукою палубу, - Тільки ті, що сплять у вантажних трюмах. Весь офіцерський склад та гості не ушкоджені. Ми з братом та мій помічник почуваємось добре. Як і ви.

Моріно ще хвилину роздумував, а потім повернувся до боцмана, який роздавав вказівки біля штурвалу:

- Жераре! Проведи лікаря в трюм, нехай роздивиться там.

Ми ще ніколи не спускалися вниз до вантажного відсіку. Я бачила, як кілька десятків великих скринь вантажили з причалу, але де і як їх зберігали я не знала.

Про всяк випадок обмотали обличчя шматками тканини та пішли за Жераром вниз по сходах. І чим далі йшли, тим більше і більше мені врізався в ніс до болі знайомий запах сільського погребу ближче до весни в рідному домі у батьків. Специфічний такий запах, який ні з чим не можна було сплутати.