ЧАСТИНА 9

Муки вибору в порту Барселони

Після двох діб на рейді

Ліза  

- То що ми вирішили? – спитав Марік пізно ввечері, коли «Святий Яків» плавно покочувався на хвилях, стоячи на рейді, очікуючи своєї черги для заходу в порт Барселони.

Дивно.

Коли життя не дає вибору – погано. Коли воно дає забагато вибору – також погано.

Ми тричі намагалися обсудити тему майбутнього і що ж робити далі. З острова ми вибралися, цей етап закінчився. Вогні Барселони вже були одразу за бортом. Завтра ми мали або залишити корабель, або пристати на пропозицію капітана Моріно йти далі разом із ним у Більбо. Крім того панна Антонія запропонувала Владу супроводити її в рідний замок, щоб обсудити з батьком винагороду за своє спасіння, і пані Анджела підтримала її у цьому. Вони також запропонували Владові залишитися на землях Агельмо де Ардінйьо в якості сімейного лікаря.

Влад та Антонія взагалі напрочуд швидко подружилися. Я б навіть могла припустити, що вона на нього запала. Антонія так чарівно червоніла та опускала очі, коли бачила свого лікаря, що не треба було мати диплом психолога, щоб зрозуміти, що з нею відбувається.

Я посміхнулася. От було б дивно, якби вони дійсно зійшлися. Але…

Я повернулася до роздумів про наш подальший шлях.  

Залишити корабель – означало опинитися посеред незнайомого середньовічного міста без грошей і документів в повній безпорадності. На дворі все ще був 1525. Я не пам’ятала напевно, але щось там було про інквізицію. В якому році, цікаво, вона почалася?

Бути спійманими Іспанською інквізицією та згоріти на якомусь вогнищі в нашому випадку було б смертю достойною премії Дарвіна.     

Погодитись з умовами капітана значило стати на два тижні частиною команди «Святого Якова», обійти Піренейський півострів по колу та опинитися в іншому, також незнайомому місці. З тою ж інквізицією.

Різниця була тільки в тому, що сам капітан Моріно був родом з Більбо, там він міг би якось допомогти нам влаштуватися, якби ми, звісно, попросили.

Торгівельна гільдія, про яку згадував Моріно раніше, нічим би нам не допомогла взагалі. Вони, навіть, були небезпечні для нас. Вони б дуже здивувалися почувши про неіснуючу торгову каравелу «Стеродур» з Речі Посполитої.

Супроводжувати Антонію та Анжелу додому, і залишитись на землях іспанського ідальго також не здавалося вдалою думкою. Влад не був справжнім лікарем. Те, що він одного разу вдало прийняв роди, бо уявляв собі порося, могло більше і не повторитися.

І я знову ж таки не пам’ятала напевно, десь от-от мала початися чергова пандемія чуми в Європі.

Блін! Ну чому я нормально не вивчала історію?

Зараз хоча б знала, чого чекати.

Ми опинилися з вибором без вибору.

- Гадаю, треба пристати на пропозицію капітана, і відправитись в Більбо, - невпевнено сказала я, - В Барселоні занадто небезпечно. Коли ми дістанемось Більбо, ми зможемо вирішити, залишитись разом з Антонією або залишитись у місті.

- З іншого боку, в Барселоні більше можливостей загубитися серед людей, - заперечив Марік.

- Більбо також портове місто. Там також можна «загубитися», - доєднався Влад до обговорення.

Я бачила по його реакції, що варіант із Більбо здавався йому більш вдалим.

- Кинемо монетку? – посміхнувся Марік.

- В нас навіть монетки немає, - кисло констатувала я.

- А от і є, - Влад поліз у кишеню рюкзака та дістав монетку у 50 рідних українських копійок, - у нас є монетка.

Підкинули її в повітря і затамували подих.

Монетка сповістила нас тризубом, що ми відправляємось до Країни Басків. Це було і не добре, і не погано. Просто так вирішила за нас доля, яка і так вже пожартувала з нами дуже кумедно.

На ранок Влад пішов сповістити Моріно, що ми вирішили йти зі «Святим Яковом» далі на інший бік Піренейського півострова.

А ми з Маріком піднялися на верхню палубу, щоб подивитися, як Жерар керує швартуванням. Це було дуже цікаво. Навряд чи хтось іще з нашого часу бачив колись подібне.

Пришвартувати таку махину, як «Святий Яків» було справою філігранною. Майже мистецтвом.

Команда працювала настільки злагоджено, що це було схоже на виконання складної симфонії великим симфонічним оркестром.

Корабель був трохи покусаний кошмарним штормом, крізь який ми пройшли дві доби тому, треба було лагодити такелаж та оснастку, але в цілому, впорався він більш, ніж пристойно.

Ніхто з команди не постраждав.

Трохи злякалася Антонія, та трохи перенервувала я. Ледь не забула, що я німий хлопчик.

Але в цілому, все закінчилося добре.

Матроси, вже відчуваючи гулянку на берегу, наче ожили.

Я помітила, що народ умився та причепурився. Причесався. Вдягнувся. Прямо орли!

Жерар ось-ось мав назвати імена щасливчиків, кого капітан Моріно відпустив у загул.