ЧАСТИНА 7

Майорка

Остання ніч на острові в 1525-му

Ліза  

Капітан та його люди залишили мене, Влада та Маріка неподалік піратського селища у непримітній скелястій западині. Ззовні, якщо не знати, її зовсім не було видно.

Моріно не став ділитися з нами своїми планами. Сказав тільки, що ми маємо залишатись в укритті та чекати на його повернення.

На моє мовчазне питання, чого він такий впевнений, що повернеться живий, неушкоджений із виконаним завданням, ніхто не відповів.

Коли його слід було чекати, також було незрозуміло.

Ми дочекалися, поки команда капітана і він сам відійдуть подалі, і відкрили свою нараду.

У нас не було ні часу, ні плану, ні засобів, нічого. І ми мали це все швидко зорганізувати.

Марік пригадав, що десь у серіалі бачив, що прибульці з майбутнього ввімкнули електричний ліхтар, і всі середньовічні містяни попадали від розриву серця. Це ж було повною маячнею.

Судячи з того, що вони спокійненько кіньми затягли до себе машину, наших середньовічних громадян було не так вже легко налякати.

Ми дістали і ввімкнули всі існуючі гаджети.

Мій телефон показував один відсоток заряду, відчайдушно просив жерти, блимав та погрожував, що ось-ось вимкнеться.

Телефон Влада був в трішки жвавішому стані, але теж десь на межі довічного вимкнення.

Найповнішою виявилася батарейка у Маріка.

А також, несподівано, майже цілим був заряд запасного акумулятора фотоспалаху від камери. Ми ним майже не користувалися, коли робили останню зйомку в день переміщення.

- Спочатку, - розмірковував Влад, - Ми маємо її знайти, - він казав про машину, - Подивимось, куди вони її запроторили. Потім спробуємо до неї наблизитися та подивитися, чи її охороняють.

- І що ми будемо робити, якщо її охороняють?

Хлопці поспіхом перевдягалися у найтемніший одяг, який ми змогли знайти в своїх речах. Я також покопалася в дуже скромних запасах, знайшла спортивні лосини (колись брала, бо думала, що ходитиму в готельну тренажерку качати дупу і викладати спітнілі селфі в Instagram) та темно-сіру майже невагому куртку-непромокайку. Капюшоном можна було зручно майже повністю закрити обличчя, залишалися на видноті самі очі. Подивилася на бирку – Gant (*), поміж іншим! Мої ж ви бусі! Знали б, де опинився ваш виріб, дуже б здивувалися!

Перевдягнувшись ми стали схожими на трьох ніндзя, тільки дуже лякливих. Мене особисто лякав кожен шурхіт.

- Ходімо! – Влад вийшов з укриття, - Лізо, візьми телефон та камеру. Вони на тобі.

- Так, сер!

За п’ятнадцять хвилин короткими перебіжками дісталися огорожі піратського селища.

Це було дуже дивно і, вірогідно, доля того вечора була на нашому боці, але ми примудрилися ні на кого не нарватися, аж поки не знайшли наш багатостраждальний транспортний засіб.

Він дійсно був у піратів. Стояв обмотаний мотузкою. Самотньо. Похмуро. Непохитно. На видноті у місячному сяйві. І…

Дуже близько з обривом над морем.

Вихід напрошувався сам собою.

Поруч вешталося лише двоє напів-п’яних молодиків з голими торсами, зате при шаблях.

Вони явно стояли в караулі. Чатували наше авто. Іноді просто проходячи повз. Іноді з цікавістю зазираючи у забризкані брудом вікна.

Лобове скло хтось намагався відтерти від багнюки. Коли місяць вийшов з-за великої хмари, ми побачили сліди від долоней, наче хтось руками водив по бруду і розмазував його.

На машині були сліди зламу. Скло ціле, а от ручки на всіх дверцятах майже вивернуті. Зламані, але непідкорені.

І багажник також здавався зачиненим. Можливо, нікому з місцевих просто не спало на думку, що там може щось зберігатися. І що він відкривається простіше, ніж усе інше.

Ми спостерігали хвилин десять за тим, що відбувалося біля машини, а потім розвернулися назад у бік укриття.

- Вона майже не охороняється. Це добре, - констатував Марік, коли ми відійшли на безпечну відстань.

- Дверцята можуть не відкритися з брелка. Їх могло заклинити. Можливо, доведеться вибити скло. Це погано, - додав Марік.

- Забагато шуму, - заперечила я, - Одразу помітять.

- Тоді потрібно відволікти тих двох подалі, щоб у нас був час.

- А якщо вони не підуть?

- Тоді будемо імпровізувати, - знизав плечима братець.

Я уважно на нього подивилася. Невже мені здалося?

Та ні, не здалося.

В мого брата вперше за весь час, як ми потрапили в минуле, ввімкнувся режим, як того ранку, коли ми збиралися у відпустку. Трішки придуркуватий.

Раптово мені в голову прийшла, як тоді здалося, геніальна ідея. Я згадала екскурсію гротами, де тримали рабів і розповідь екскурсовода про те, що там неймовірні акустичні ефекти. Тому мало хто з бранців міг втекти. Металеві ціпки було дуже чутно.