ЧАСТИНА 6

Майорка

Останній день на острові в 1525-му

Ліза

Отже! Капітан Моріно…

Куди б я не йшла того дня по селищу, постійно відчувала на собі його погляд.

Не підозрілий. Просто зацікавлений. Він постійно мене розглядав, як єнота в зоопарку.

Дора дозволила капітану та його людям розбити стоянку на ніч біля поселення. І вони розбили. Прямо біля нашої з Владом і Маріком хатини.

Мене це сусідство муляло і нервувало. І я пересувалася як наляканий опосум, озираючись весь час по сторонах.

Потрібно було приготувати щось на вечерю, а тандир був зовні, тому мені так, чи інакше, довелося виходити на двір.

Капітан сидів біля свого вогнища і пильно спостерігав за кожним моїм рухом. Наче намагався подумки зняти з мене одяг і докопатися до моєї суті.

Я не могла а-ні тріснути Влада за його дурну ініціативу з перекладом, а-ні пожалітися Маріку на капітана. Проте, дякувати Богу, хтось із них постійно був поряд зі мною та не залишали мене на жодну мить на самоті з прибульцями.

Особливо мене дратувало, що капітан постійно торкався мого парео, зав’язаного у себе на руці. Одного разу помітила, що він його гладить і якось задумливо перекручує.

Збоченець, чесне слово!

Ближче до сутінок я приготувала цілий жбан куріп’ячого бульйону і підізвала до себе Маріка. Повернулася спиною до прибульців та пошепки попросила віднести капітану та його охоронцям. Навряд чи вони у себе на кораблі нормально харчуються. Тим паче свіже звареним бульйоном з куріпок.

Поки готувала, бачила, як вони носами за вітром водять, бо дійсно виходив запашний навар.

Дора з одного зі своїх походів привезла кілька скринь зі спеціями. Тут взагалі ніхто не вмів ними користуватися і не знав, що воно таке.

А я, коли побачила справжній шафран, коріандр, корицю, паприку, чорний перець, сушений базилік, петрушку та кріп  - була на сьомому небі від щастя. Ще й сіллю розжилися з хлопцями. То я могла і м’ясо смачно замаринувати, і суп нормальний зварити.

Щоправда, рідного борщику та картоплі смаженої іноді хотілося до смерті. 

Одного разу пригостила Дору. Вона сказала, що моя кухня варта того, щоб потрапити на стіл імператора. Була дуже здивована, що маленький хлопчик вміє робити щось таке надзвичайне.

Мені здалося, вона того дня зрозуміла, хто я, але питати нічого не стала.

І я також подумала, що вона погодилася відпустити нас без спротиву саме тому, що вгадала мій секрет.

Навіть якщо ніхто нічого не питав у поселенні, рано чи пізно я б себе виказала. А оскільки жінок тут було вдвічі менше ніж чоловіків, то мене б не залишили у спокої і довелось би «вийти заміж» за когось «шановного». Навіть Влад із Маріком мене б не врятували.

Нам потрібно було підготуватися до відплиття.

Я на швидко пошила чохли з грубого полотнища хлопцям на рюкзаки, щоб відвернути увагу до всіляких металевих деталей та зіпперів. Тепер вони стали схожими на звичайні мішки, якими тут користувалися всі.

Свій рюкзак також замаскувала, наскільки було можливо. Ми поклали до нього всі ті скарби, які будуть винайдені тільки через пів тисячоліття – смартфони, фотокамеру, наші паспорти, кредитки, GoPro Маріка. Навіщо ми таскали за собою документи, було загадкою. Можливо, це був просто клаптик надії, що одного разу ми повернемось до рідного світу?

Ніч минула відносно спокійно.

Для усіх.

Крім мене.

Я крутилася на своєму ліжку і всякі думки лізли в голову без запрошення.

Як же ми залишимо острів без Ляльки? Де вона і що з нею? Чи жива вона взагалі?

Ближче до світанку почула, як біля хатини хтось бродить. Тихенько вислизнула з ліжка і вдягнулася. Наглухо застібнула всі ґудзики аж під горло, ще й комір підняла, натягнула кепку на самі вуха, та визирнула на двір.

Ну, так і є! Збоченюга ходив біля хатини, щось видивлявся.

Хотіла швиденько сховатися назад, але він мене помітив і наші погляди зустрілися на якусь мить. Він вперився мені в очі, а я швиденько почала задкувати, аж поки не забилася у кутку на призьбі, наштовхнувшись спиною на стіну.

- Хто тут у нас? – він посміхнувся, звертаючись до мене іспанською, - Не бійся, я тебе не скривджу. Йди сюди, - він зробив крок в мій бік, виставляючи руку, наче тримав якийсь смаколик для цуцика. 

Ага! Хріна-з-два! Не скривдиш! Розігналася та підійшла!  

- Як тебе звати, малий?

Щаз…

Так я з тобою і заговорила. Я ж німий!

Хтось із хлопців скочив з ліжка, почувши голос капітана і кинувся до дверей. Я почула кроки і видихнула з полегшенням.

Вийшов Влад, оцінив ситуацію і пішов до капітана, який вже наблизився на досить небезпечну для мене відстань:

- Добраночок, капітане Моріно! Чим я можу вам допомогти?