ЧАСТИНА 2

                                                                                                                    Десь. Колись. Сезон невідомий

Ліза

- Ліз! Лізо! – я отримала ляпас по щоці, і свідомість потроху почала повертатися.

Разом із свідомістю повернулися і фізичні відчуття. Тіло боліло так, наче мене намагалися перемолоти у м’ясорубці. Потроху відкривши очі, побачила над собою таке ж синє насичене небо, як і вчора.

Поруч – стривожені обличчя Влада та Маріка. Влад біло-сірий від хвилювання, як лляне полотно.

Ну, Слава Богу! Живі!

Брат обережно допоміг мені підвестися та сісти:

- Як ти, мала? – він підтримав мене під спину, акуратно стряхнувши налиплі на одежу кулі засохлого бруду.

- ХЗ, - видихнула я найбільше, на що була спроможна та торкаючись свого обличчя та волосся.

На голові було пташине гніздо. На щоках щось засохле. Може, бруд? А може і кров.  

Крім загального відчуття відбивнушки, все інше, наче, було в порядку. Тихенко порухала руками та ногами – відчуття кінцівок були. Страшенно нили ребра після ременя безпеки. Але в цілому – відбулася переляком.

Роззирнулася навколо:

- А де Ляля?

- Коли ми отямилися, - відповів Марік, допомагаючи Владу поставити мене на ноги, - її не було, і дверцята з її сторони були відчинені. Я дуже сподіваюся, що вона просто пішла по допомогу.

Я озирнулася за спину, туди, куди дивилися хлопці. Машина була наполовину залита грязьовим селем, обліплена багнюкою та дрібнім гравієм з усіх боків. Лобове скло взагалі не проглядалося.

Пригадала, що Лялька дуже вдарилася головою, коли машину перекинуло. Вона, мабуть була поранена. Але вона зникла, і це викликало у мене велике хвилювання.  

- Треба знайти її. Або знайти когось та попросити допомоги, - я схопилася за кишені на джинсах, намагаючись намацати мобільник.

- Телефон не працює, - зупинив мене брат, зрозумівши, що я шукаю, - немає сигналу.

- Жодного? – здивувалася я та все ж таки нарешті витягла свій.

Він був ввімкнений, але сигналу не було. Ніякої мережі. А-ні роумінгу, а-ні екстрених викликів – нічого.

- Привіт, Сірі! – про всяк випадок зробила я спробу, бо надія вмирає останньою.

Телефон зреагував, з’явилася позначка працюючої Сірі, але вона нічого не відповіла і одразу ж вимкнулась. Дивно!

- Потрібно повернутися на дорогу, - Влад подивився вгору, звідки ми, на його думку, з’їхали, - Ми вчора майже доїхали до поселення, гадаю, ми можемо пішки дістатися туди та викликати рятувальників.

Я із жалем подивилася на машину, що безнадійно засіла в багнюці:

- Як гадаєте, це страховий випадок?

- Сподіваюся, - буркнув Марік, - Бо кредитка з депозитом моя, і тато мене приб’є!

- Ходімо, сестро! Тільки панамки нам видай, бо ми поки до міста дістанемось, нас засмажить на асфальті.

Не без труда дісталася до багажника, довелося повозитися із замком. Але нарешті дістала те, про що просив Влад. Замотала волосся у вузол та сховала під кепку. Хоч гнізда на голові не буде.

Прихопила для себе ще сорочку із довгим рукавом, щоб не обгоріти, та дала хлопцям також якийсь захисний одяг. Наостанок подивилася у салоні та прихопила майже повну пляшку мінеральної води.

Влад захопив свій рюкзак із всіма документами, аптечкою, якимись снеками для перекусу та камеру, яку не хотілося залишати у відкритій машині, раптом хтось на неї наштовхнеться.  

Ми довго видиралися вгору по слизькому, ще вологому після зливи, схилу. Мої ідеально білі кросівки для ходіння в місті явно були не для таких випробувань. Підошва була занадто рівною, без протектору, і я постійно падала на коліна, коли ноги з’їжджали і втрачали зв’язок із ґрунтом.

Дерлися ми досить довго, коли нарешті дісталися подоби плато.

- Дивно, - пробурмотів Марік, - За моїми підрахунками, ми б вже мали повернутися на асфальт.

- Я теж помітив. Ми не так вже й довго з’їжджали вниз, - підтвердив Влад.

- Як на мене, то ми летіли в прірву цілу вічність, - пропихтіла я, хапаючи ротом повітря.

Поки ми були на відносно рівній поверхні, яка нагадувала каскад пагорба. Якби дорога була побудована, це було б ідеальне місце для неї:

- Може дорогу змило? Нас же змило, - припустила я, розуміючи, звісно, що це фігня повна.

Але, як і у випадку з Сірі, хотілося хоч на щось сподіватися.

- Якщо Лялька також видерлась сюди, то в який бік вона пішла, як гадаєте? – Марік роззирнувся по сторонах.

- Думаю, що в неї логіка була приблизно така ж, як у нас. Вона б спробувала дістатися готелю, до якого ми не доїхали, - відповів йому Влад.

- Ага, - посміхнулася я, - Лялька і логіка. Ну-ну.

- В будь-якому випадку, готель має бути десь неподалік. Навіть, якщо острів дійсно затопило, там мають працювати якісь рятувальні служби. Ходімо, - Марк рушив в той бік, де за його уявленням мало бути поселення.