Легенда про калину
***
Рятуючись від хурделиці, ординець, залишений з кіньми, покинув тварин і прибився до Низового. Стукав у шибку, жалісно просячись до хати. Та коли його пустили, дістав шаблю і почав погрожувати. Беззбройні старі, жінки й діти гуртом накинулися на нього, скрутили, побили та зв’язали. Коли негода вгамувалася, селяни вийшли на пошуки Орисі, обнишпорили всі болота, але так нікого й не знайшли.
Ватажку кочівників вдалося пережити хурделицю. Отямившись, він обтрусився від снігу, поглянув на проясніле небо, а згодом озирнувся навкруг. У світлі срібної повні лиходій побачив, що по коліна провалився під кригу. Стиснувши кулаки, вбивця закричав від безсилої люті:
– Нехай моя душа вічно палає у пеклі, аби тільки не втонути у болоті!
В ту ж мить він обернувся на кам’яну брилу. Вона застрягла в трясовині і зосталася лежати навічно. Обростаючи мохом, камінь зробився притулком для отруйних гадів та жирних ропух. І з кожним роком дедалі важче було розгледіти на ньому скривлене людське обличчя нелюда.
А на тому місці, де впала Орися виросла калина. Її ягоди завжди достигають взимку, такі ж яскраво-червоні як пролита кров цієї дуже сміливої дівчинки. Люблять калину українці, складають про неї вірші й пісні, додають у чай та пиріжки, лікуються нею і звертаються в радості й горі. Немов кожен з нас відчуває у славному деревці рідна душу.
#1431 в Містика/Жахи
#4540 в Фентезі
Відредаговано: 05.03.2022
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
