***

Того року сніг випав рано. Орися прогулювалася засніженим лісом, вкотре дивуючись тому як до невпізнанності змінилися знайомі місця. Ставлення до зими у дівчинки було двояким. З одного боку, їй подобався хрускіт снігу під ногами та морозець, що до рум’янця щипав її за щічки. З іншого ж, голі безлисті дерева навівали на неї сум, здаючись дуже бідними та нещасними. А ще вона не любила глибокі кучугури, у яких грузнеш та провалюєшся по коліна, а то й по пояс. Щоразу, коли таке траплялося, в Орисі завмирало серце, пропускаючи удар.

Подихавши на змерзлі руки, вона зібралася повернутися до села, та раптом почула кінське іржання. Озирнувшись, дівчинка побачила крізь безлисті крони постаті вершників. Гортанний чужинський говір не залишав сумнівів у тому, хто саме з’явився у засніженому лісі.

«Ординці!» – промайнуло в її голові. Орися не вірила власним очам. Південні кочівники зазвичай уникали холодів, припиняючи свої набіги щойно жовтіло листя. Скакати ж по снігу їх могла примусити або велика скрута, або ж не менш велика жадоба.

Дівчинка поволі задкувала, не зводячи очей з бусурманів. Раптом один з них повернувся і поглянув прямо на неї. Орися одразу дременула навтіки, та пролунав сердитий окрик і в дерево поряд з нею увіткнулася стріла. Наступної миті зашморг затягнувся на її шиї і сильним ривком бідолашну повалили у сніг. На очах самі собою виступили сльози.

Коли дівчинка відсапалася і поглянула вгору, то зустрілася очима з ватажком ординців. Його кращі роки давно проминули і нерухоме, наче воскове обличчя, виділялося нездоровою жовтизною на тлі смаглявих підлеглих. Зморшкувата, вкрита старечими плямами долоня загрозливо лежала на золотому руків’ї шаблі у старих зношених піхвах.

– Приведи нас до своїх, – звелів він, незвично виділяючи паузами кожне слово. – Тоді житимеш.

«Ніколи!» – хотіла палко вигукнути Орися, але чомусь не змогла вимовити ні слова. Ординець, що тримав аркан, смикнув його, знову зваливши дівчинку у колючий холодний сніг. Мотузка боляче стиснула тонку шию і світ потемнів перед очима Орисі.

Ватажок змахнув рукою, наказуючи ослабити зашморг. Цього разу дівчинка переводила подих значно довше. Коли ж вона нарешті змогла вдихнути на повні груди, то почула безжальне:

– Приведи.

Орися підвелася на слабкі ноги. Худенька тендітна дівчинка похитувалася в оточенні похмурих вершників, немов ніжна квітка серед скельних бескидів. Тремтячим голосом, бранка промовила:

– Добре. Йдіть за мною.

Зігнувшись, вона рушила вглиб лісу. Ватажок торкнувся повіддя, направляючи коня за нею. Решта ординців потягнулися слідом.

Йдучи, Орися подекуди сторожко озиралася, побоюючись удару. Вона помітила, що ординців небагато, трохи більше десяти, і вони стривожено озираються навсібіч. Незвичні до лісу бусурмани пригинали голови та незграбно прибирали гілки, що наче навмисне намагалися вдарити або вчепитися у одяг чужинців. Дихання хмарками пари виривалося з їхніх посинілих вуст. Коні невдоволено хрипіли та трясли головами.

«Бояться, – подумалося їй і тінь усмішки на мить промайнула на вустах дівчинки. – Страшно їм, аж від кожної тіні сахаються. По нашій землі, мов по розпечених голках босоніж ходять.

– Ваші у лісі ховаються? – перебив її думки ватажок. Після згоди Орисі він повеселішав і тепер звертався до дівчинки майже лагідно. Майже, бо це була ласка господаря, що гладить порося, мріючи про смачну свіжину.

– Так, – відповіла Орися. – Бо ви туди не заходите.

– Іноді це й не треба, – заявив ординець. – Кілька літ тому я зіткнувся з хитрунами, які, мов миші, ховалися в нору з усім своїм добром. Не годиться вершнику лізти під землю, тож я звелів підрубати стовпи і поховав їх живцем. Шкода тільки повернувся тоді ні з чим. Та вдруге я так не помилюся.

Серце дівчинки ледь не розірвалося від того як просто та буденно мерзотник повідав про вбивство її родини та всіх односельців. Їх хотілося кричати, ридати, самій кинутися на мечі ординців, але вона продовжувала тихо йти. Тільки нижче схиляла голову, аби сховати сльози. В повітрі кружляли поодинокі сніжинки, осідаючи на плечах та мохнатих шапках бусурманів.

Орися вийшла до боліт. Скута кригою і прихована снігом трясовина зробилася ще небезпечнішою. На мить дівчинка навіть злякалася, що не зможе відшукати потрібну стежку, та ось око помітило знайомі обриси і вона рішуче пішла вперед. Страх відступив, поступившись місцем спокою та впевненості, які приємним теплом розлилися у грудях. Орися навіть перестала тремтіти, зовсім не відчуваючи холоду.

Вершники прослідували за нею, аж раптом крига тріснула під копитами. Один з ординців провалився під лід разом з конем, навіть не встигнувши скрикнути. Його розгублені очі наостанок поглянули прямо на Орисю і, попри її ненависть до цих жорстоких вбивць, дівчинка відчула докір сумління. Крихітна самотня сльоза скотилася по її блідій щоці.

Нагайка боляче хльоснула Орисю, повертаючи до безжальної реальності.

– Обманювати мене здумала? – засичав розлючений ватажок, замахуючись для нового удару. – Псяче кодло! Як знав, що вам, недолюдкам, вірити не можна.

– Ні! – спішно вигукнула дівчинка. – Наше село на острові посеред боліт. Туди просто не потрапити верхи. Я вас проведу, обіцяю! Тільки пощадіть мене і моїх батьків.

Ватажок щось гаркнув своєю мовою і зістрибнув з коня. Спішившись, він виявився щуплим та коротконогим, зростом десь з Орисю, що одразу зробило його менш загрозливим. Решта ординців неохоче прослідували його прикладу.