***

– Після того, що трапилося у Верховинцях, ніхто з нас більше по льохах та погребах не ховається, – повчала врятовану дівчинку тітка, яка взяла її до себе. – Тепер, щойно помітимо ординців, тікаємо у ліси. От тільки земля у нас болотиста і як навмання бігти, то втрапиш у трясовину. Тому тримайся поряд зі мною, доки не освоїшся. Та не переживай: це з незвички наші місця видаються небезпечними. І повня не мине, як вночі із зав’язаними очима ними гасатимеш. Зрозуміла, Орисю?

Дівчинка тільки кивнула. Перші дні бідолашна взагалі не розмовляла і родичі навіть думали, що вона оніміла від пережитого. Та згодом голос повернувся до Орисі, хоча дівчинка й лишалася дуже тихою та мовчазною. Тільки уві сні плакала навзрид, згадуючи маму, тата й молодшого братика.

Минуло кілька років. Орися росла слухняною та роботящою, але відчуженою й не товариською дівчинкою. Навіть коли вона усміхалася, її блакитні очі лишалися сумними.

Замість розваг та ігор з друзями, Орися подовгу блукала лісом, милуючись красою природи. Тільки там дівчинка почувалася вільною від усіх турбот, небезпек та зобов’язань. Вона була вдячна мешканцям Низового за порятунок й опіку, але не могла відплатити на їхню любов тим же. Її серце навіки зосталося похованим у зруйнованому підземному сховищі Верховинців.

Як і обіцяла тітка, Орися швидко освоїлася на болотах, що оточували Низове. А завдяки своїм частим лісовим прогулянкам невдовзі вивчила їх краще від більшості місцевих. Дівчинка знала всі безпечні стежки і навіть вміла на око відрізнити безпечне куп’я від того, що одразу провалиться.