Мешканці села Низового, що примостилося біля підніжжя пагорбу, на якому красувалися Верховинці, почули страшний гуркіт. Здавалося, сама земля здригнулася і скорботно застогнала. Щойно вліглася курява від копит ординських коней, як низовинці поспішили на поміч сусідам.
Спалені хати не злякали звичних до набігів селян, а от від вигляду знищеного сховища у всіх жалісно стиснулися серця. Хтось гірко плакав, інші проклинали безжальних розбійників, решта мовчки перехрестилися. Як це часто буває в сусідніх селах, у Верховинцях мешкало чимало їхніх друзів та родичів, тож кожний з Низового того дня втратив когось близького. Та й навіть якби це були геть незнайомі люди, від однієї думки про подібне злодійство сльози набігали на очі.
Помолившись за упокій безвинно вбитих, селяни рушили до себе. Дідусь, який йшов останнім, раптом спинився, почувши тихий писк. Прислухавшись, він розібрав жалісне скиглення, яке долинало із засипаної печери. «Цуцик скавчить? – подумалося йому. – Бодай одну живу душу врятувати треба»
Схопивши мотику, він почав розкопувати прохід. До нього приєдналися й решта, допомагаючи, хто як міг. Найбільш завзяті навіть рили голіруч. Коли писк стихнув, а селяни втомилися, то хотіли вже покинути марну справу. Та ось з-під розкопаної землі показалася брудна дитяча долонька.
За роботу взялися з новими силами і невдовзі дістали ледь живу дівчинку. Вона розплющила блакитні оченята, поглянула на своїх рятівників і знову їх заплющила. З-під пухнастих вій скотилася крихітна сльоза, прокресливши вологу доріжку на брудній щоці.
Вслід за нею викопали й інших верховинців. Але жоден з них не дихав.