***

З давніх давен наші землі потерпали від ворожої навали. Мов чорна хмара, налітали чужинці на беззахисні села та хутори, грабуючи, спалюючи, вбиваючи та поневолюючи людей. Якщо чоловіків у поселенні було мало і сил для опору не вистачало, мешканці рятувалися як могли. Одні тікали в ліси, інші – на острови, ще десь ховалися у печерах.

Поблизу села Верховинці печер не було, тож жителі самотужки викопали велике підземне сховище, в якому й рятувалися від безжальних нападників. Помітивши з пагорба куряву вдалині, одразу били тривогу та бігли в укриття, залишаючи ординцям спорожніле поселення.

Та тікаючи можна лише відстрочити лихо, а не вберегтися від нього. Звиклі до постійних нападів, верховинці почали забирати з собою худобу та все цінне, не зоставляючи на відкуп бусурманам навіть розбитого горщика. Розлючені ординці розпочали пошуки, почули коров’яче мукання та наштовхнулися на рукотворну земляну печеру.

– Нам зайти всередину? – запитав один з вояків. Гостроносе жорстоке обличчя ватажка задумливо скривилося. Від нього не сховалося, як тремтів голос підлеглого, як присоромлено опускали очі та скрадливо перешіптувалися решта. Звиклих до безкраїх степів кочівників лякав непроглядний морок підземного ходу. Ніхто не знав, що таїлося в його зловісній чорноті: чи відчайдушний селянин з сокирою, чи навіть велет-людожер з давніх легенд? Зрозумів ватажок, що коли звелить своїм воякам піти до печери, то муситиме йти першим. І першим зіткнеться з наслідками.

Та ось йому на очі потрапили дерев’яні стовпи-опори. Лиха посмішка скривила тонкі, зміїні вуста:

– Ні. Підрубайте стовпи й забираймося звідси.