Розділ 2: Придворні інтриги

Елеонора увійшла до величного вестибюлю королівського палацу, відчуваючи, як її серце б’ється швидше з кожним кроком. Високі мармурові колони підпирали розписану стелю, а кришталеві люстри відбивали сонячне світло, створюючи казкову атмосферу.

«Панна Елеонора Ольшанська!» – оголосив церемоніймейстер, і всі погляди моментально звернулися до неї.

Дівчина глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Вона повільно рушила вперед, відчуваючи на собі оцінюючі погляди придворних. Шепіт пронісся залою, коли вона проходила повз групи аристократів.

«Яка чарівна!», «Справжня красуня!», «Гідна дочка свого батька...» – долинало до її вух.

Раптом Елеонора помітила знайоме обличчя – це була її двоюрідна сестра, Софія Вишневська. Софія підійшла до неї з широкою усмішкою.

«Елеоноро! Нарешті ти тут!», – вигукнула вона, обіймаючи кузину. «Я вже думала, що ти передумала.»

Елеонора усміхнулася у відповідь, відчуваючи полегшення від присутності рідної душі. «Ти ж знаєш, що у мене не було вибору, Софіє.»

Софія кивнула, розуміюче дивлячись на кузину. «Знаю, знаю. Але не хвилюйся, я тобі все покажу і розкажу. Ходімо, я познайомлю тебе з деякими людьми.»

Вони рушили через залу, і Софія почала вказувати на різних аристократів, тихо коментуючи:

«Он там – граф Казимир Радзивілл. Кажуть, він має величезний вплив на короля... А ось та дама в зеленій сукні – баронеса Ізабелла Чарторийська. Вона знає всі придворні плітки, тож будь з нею обережна...»

Елеонора намагалася запам’ятати всі імена та обличчя, розуміючи, наскільки важливими можуть бути ці знання в майбутньому.

Раптом Софія завмерла, її очі розширилися. «О, Елеоноро, дивись! Он там – князь Адам Вишневський.»

Елеонора повернула голову в напрямку, вказаному Софією, і побачила молодого чоловіка, який стояв у оточенні групи придворних. Він був високий, статний, з темним волоссям і проникливими блакитними очима. Князь Адам випромінював впевненість і харизму, змушуючи всіх навколо прислухатися до кожного його слова.

«Він... вражаючий,» – тихо сказала Елеонора, відчуваючи, як її серце прискорено б’ється.

Софія хихикнула. «О так, він такий. І, між іншим, він дивиться прямо на тебе.»

Елеонора відчула, як її щоки спалахнули рум’янцем, коли її погляд зустрівся з поглядом князя Адама. Він усміхнувся їй і почав прокладати шлях через натовп у їхньому напрямку.

«Панно Ольшанська,» – сказав він, підійшовши ближче і взявши її руку для поцілунку. «Я чув багато про вас, але жодні слова не могли передати вашу справжню красу.»

Елеонора відчула, як її серце завмерло. Вона знала, що має відповісти щось дотепне і чарівне, але її розум раптом став порожнім. «Ви надто люб’язні, князю Вишневський,» – нарешті спромоглася вона сказати.

Адам усміхнувся ще ширше. «Можливо, ви подаруєте мені честь першого танцю сьогодні ввечері?»

Перш ніж Елеонора встигла відповісти, пролунав гучний голос церемоніймейстера: «Його Величність, король Владислав IV!»

Всі присутні моментально повернулися до входу в тронний зал, де з’явився король. Владислав IV був високим чоловіком середніх років з сивіючим волоссям і проникливим поглядом. Він повільно пройшов через залу, вітаючи придворних кивком голови.

Коли король наблизився до їхньої групи, князь Адам елегантно вклонився. «Ваша Величносте,» – сказав він з повагою.

Король зупинився, його погляд зупинився на Елеонорі. «А це, мабуть, юна панна Ольшанська?» – запитав він з усмішкою.

Елеонора зробила глибокий реверанс. «Так, Ваша Величносте. Для мене велика честь бути представленою вам.»

Король кивнув. «Ваш батько багато розповідав про вас, панно Ольшанська. Я чув, що ви дуже талановита чаклунка.»

Елеонора відчула, як її щоки знову спалахнули. «Я... я намагаюся вдосконалювати свої здібності, Ваша Величносте.»

«Чудово,» – сказав король. «Можливо, ви продемонструєте нам свої таланти пізніше?»

«З радістю, Ваша Величносте,» – відповіла Елеонора, відчуваючи, як її серце прискорено б’ється від хвилювання.

Король кивнув і рушив далі, залишивши Елеонору в стані легкого шоку. Вона не очікувала такої уваги від самого короля.

«Ну що ж, панно Ольшанська,» – сказав князь Адам, повертаючись до неї. «Схоже, ви вже справили враження на Його Величність. Я з нетерпінням чекаю вашої демонстрації.»

Елеонора усміхнулася, намагаючись приховати своє хвилювання. «Дякую, князю. Я сподіваюся не розчарувати.»

В цей момент до них підійшов граф Станіслав Ольшанський. «Елеоноро, люба,» – сказав він, цілуючи доньку в щоку. «Я бачу, ти вже познайомилася з князем Адамом.»

«Так, батьку,» – відповіла Елеонора, відчуваючи, як напружується атмосфера.

«Князю Адам,» – сказав граф Станіслав, повертаючись до молодого чоловіка. «Я сподіваюся, ви знайдете час, щоб краще познайомитися з моєю донькою під час балу.»

Адам усміхнувся. «З превеликим задоволенням, графе Ольшанський. Я вже запросив панну Елеонору на перший танець.»

Граф Станіслав виглядав задоволеним. «Чудово, чудово. Ну що ж, я залишу вас молодих людей. Елеоноро, не забудь про свій виступ перед королем.»

Коли батько пішов, Елеонора відчула, як її охоплює почуття тривоги. Вона знала, що від її виступу багато що залежить – не тільки її репутація, але й становище її родини при дворі.

«Не хвилюйтеся, панно Ольшанська,» – тихо сказав князь Адам, ніби читаючи її думки. «Я впевнений, що ви будете чудові.»

Елеонора вдячно усміхнулася йому, але в глибині душі відчувала неспокій. Вона не могла позбутися думки про Міхаеля і про те, як би він почувався, якби бачив її зараз.

Раптом вона помітила якийсь рух у кутку зали. Придивившись, Елеонора побачила знайому постать – це був Міхаель! Він стояв серед слуг, які розносили напої, і дивився прямо на неї.