Розділ 1: Ранок у палаці

Сонячне проміння пробивалося крізь важкі оксамитові штори, малюючи химерні візерунки на підлозі просторої спальні. Елеонора Ольшанська повільно розплющила очі, на мить дезорієнтована. Її погляд ковзнув по вишуканих меблях, золотих канделябрах та дорогих гобеленах, що прикрашали стіни. Дівчина зітхнула, усвідомлюючи, що настав день, якого вона одночасно чекала і боялася.

«Панно Елеоноро, час прокидатися!» – м’який голос Марти, її вірної служниці, долинув з-за дверей.

«Заходь, Марто,» – відповіла Елеонора, підводячись на ліжку.

Марта увійшла до кімнати, несучи срібний піднос із чашкою гарячого чаю та свіжоспеченими булочками. Її обличчя осяяла тепла усмішка, коли вона побачила свою господиню.

«Сьогодні важливий день, панно. Як ви себе почуваєте?»

Елеонора взяла чашку чаю, вдихаючи ароматний пар. «Чесно кажучи, Марто, я не впевнена. Стільки всього має статися...»

Марта присіла на край ліжка, що було незвичним проявом близькості між служницею та господинею, але Елеонора не заперечувала. За роки служби Марта стала їй майже сестрою.

«Ви хвилюєтесь через представлення при дворі чи...» – Марта замовкла, не наважуючись закінчити фразу.

Елеонора зрозуміла недомовлене. Вона встала з ліжка і підійшла до вікна, відсуваючи штору. Перед нею відкрився вид на розкішні сади родового маєтку Ольшанських. Десь там, за високими мурами, лежав інший світ – світ, який вона знала, але якого боялася.

«І те, й інше, Марто. Я знаю, що від мене очікують. Знаю, що маю зробити. Але...» – Елеонора замовкла, її погляд затуманився.

Марта підійшла до неї, обережно торкнувшись її плеча. «Але ваше серце належить іншому,» – тихо закінчила вона.

Елеонора кивнула, відчуваючи, як до очей підступають сльози. Вона дістала з кишені нічної сорочки невеликий медальйон і розкрила його. Всередині був портрет молодого чоловіка з добрими очима і теплою усмішкою.

«Міхаель,» – прошепотіла вона. «Як же я можу забути його, Марто? Як можу зрадити наше кохання?»

Марта зітхнула. «Панно, ви знаєте, що ваш батько ніколи не дозволить цей шлюб. Міхаель – простий маг з міста, без титулу і впливу. А ви – дочка одного з найвпливовіших графів королівства.»

Елеонора закрила медальйон і міцно стиснула його в долоні. «Знаю, Марто. Але це несправедливо. Чому я не можу вийти заміж за того, кого кохаю?»

«Життя аристократів рідко буває справедливим, панно,» – м’яко відповіла Марта. «Але ви маєте обов’язки перед своїм родом. І сьогодні...»

«Сьогодні я маю зачарувати молодих аристократів на прийомі у короля,» – гірко закінчила Елеонора. «Знаю, Марто. Знаю.»

Дівчина глибоко вдихнула, намагаючись опанувати себе. Вона була Ольшанською, і мала діяти відповідно до свого статусу.

«Гаразд, Марто. Давай підготуємося до цього дня.»

Наступні години пройшли у вирі приготувань. Елеонора приймала ванну з ароматними оліями, дозволяла служницям укладати своє довге темне волосся у вишукану зачіску, приміряла кілька суконь, перш ніж зупинитися на елегантній сукні кольору морської хвилі, розшитій сріблом.

Під час цих приготувань Елеонора намагалася зосередитися на своїх магічних здібностях. Вона була однією з найталановитіших молодих чаклунок королівства, і сьогодні мала продемонструвати свою майстерність. Дівчина практикувала невеликі заклинання, викликаючи світлові візерунки у повітрі та змушуючи дрібні предмети левітувати.

«Чудово, панно!» – захоплено вигукнула Марта, спостерігаючи за тим, як срібна щітка для волосся граціозно кружляє у повітрі. «Ви вразите всіх при дворі!»

Елеонора слабко усміхнулася. «Сподіваюся, Марто. Хоча... іноді я думаю, що віддала б усю свою магію за можливість бути з Міхаелем.»

Марта співчутливо подивилася на свою господиню, але не встигла нічого сказати, бо в цей момент двері спальні різко відчинилися.

До кімнати увійшов граф Станіслав Ольшанський, батько Елеонори. Високий, статний чоловік з пронизливим поглядом сірих очей, він випромінював владу та впевненість.

«Елеоноро, ти готова?» – запитав він, оглядаючи доньку критичним поглядом.

«Так, батьку,» – відповіла дівчина, випрямляючись і намагаючись виглядати впевнено.

Граф кивнув, задоволений її виглядом. «Добре. Пам’ятай, сьогодні надзвичайно важливий день. Ти маєш справити враження не тільки на короля Владислава, але й на інших молодих аристократів. Особливо на князя Адама Вишневського.»

Елеонора відчула, як її серце стиснулося. Князь Адам був відомий своєю красою та чарівністю, але також і своєю безжальністю у досягненні цілей.

«Батьку, я...» – почала вона, але граф перервав її.

«Жодних заперечень, Елеоноро. Ти знаєш свій обов’язок перед родом. Шлюб з князем Адамом значно зміцнить наші позиції при дворі.»

Елеонора опустила очі, відчуваючи, як її мрії розбиваються на друзки. «Так, батьку,» – тихо відповіла вона.

Граф Станіслав пом’якшив тон. «Я знаю, що це нелегко, доню. Але ти – Ольшанська. Наш рід завжди ставив обов’язок вище особистих бажань. І ти не будеш винятком.»

З цими словами він вийшов з кімнати, залишивши Елеонору наодинці зі своїми думками.

Дівчина підійшла до великого дзеркала, розглядаючи своє відображення. Вона бачила перед собою не просто красиву молоду жінку, а майбутню графиню, можливо, навіть княгиню. Але чи цього вона хотіла?

Елеонора знову дістала медальйон з портретом Міхаеля. Вона довго дивилася на обличчя коханого, перш ніж зітхнути і сховати медальйон у потаємну кишеню сукні.

«Пробач мені, Міхаелю,» – прошепотіла вона. «Я мушу зробити те, що від мене очікують.»

Марта, яка мовчки спостерігала за цією сценою, підійшла до Елеонори і обережно поправила складки її сукні.

«Ви сильна, панно,» – тихо сказала вона. «Що б не сталося, я завжди буду поруч з вами.»

Елеонора вдячно усміхнулася своїй вірній служниці. «Дякую, Марто. Не знаю, що б я без тебе робила.»

У цей момент знизу долинув звук дзвону – сигнал про те, що карета готова.

«Час їхати, панно,» – сказала Марта.