ЧАС ЗУПИНИВСЯ

Темно.

Темно і вогко.

Я або на тому світі, або в якомусь глибокому вологому льосі. Якщо це погріб, то тут давно нічого не зберігають. Знаю я ті важкі запахи: стійкий дух старої загнилої картоплі, змішаний із ще не зотлілим сухим лушпинням цибулі. Одна моя бабуся жила в селі, також там мешкав ненависний мені двоюрідний брат. Кілька років підряд мене вивозили туди на все літо. Вважали, що в селі дитина оздоровлюється, бо там свіже повітря, натуральні продукти і парне молоко. Від парного молока мене нудило, чим відрізняється картопля, викопана на бабиному городі, від тієї, що мама купила на ринку, я не знала, а свіже повітря – це суміш запахів брудної землі, густого пилу та гною, свіжого й засохлого. Та це не найбільші неприємності: двоюрідний брат Коля ненавидів мене за те, що я миюся не в цинковій балії, а в емальованій ванні, а пісяти ходжу не в хисткий сірий будиночок невідомого архітектора, поставлений далеко за хатою, біля курника – у мене в міській квартирі є білий унітаз. Колись Коля зустрів мене хвалькуватою заявою: «Мені теж купили цвітний телевізор!» І цей самий Коля постійно лякав мене бабиним підвалом – поки я лякалася, звичайно. Яких тільки потвор він там не поселяв: величезних павуків, щурів із довгими червоними хвостами, сірих слизьких болотяних гадюк, велетенських жаб, від котрих у дівчат на руках висипають бородавки. А одного разу, не пригадую зараз, навіщо, кинув у погріб мою імпортну ляльку. Вдома нікого не було, і я мусила, помираючи від страху, піднімати важку брудну ляду та спускатися холодними металевими сходами, аби врятувати свою улюбленицю. Коли вже ставала на вологу земляну долівку, Коля, регочучи, зачинив ляду і вогка темрява ковтнула мене.

Я ще досі в бабусиному льосі. Мені дванадцять років, мене звати Ляля, перелякана, я хочу кричати. Час зупинився там, у тому моторошному погребі. Не було нічого: ніде я не вчилася, ніколи не працювала адвокатом, ніколи не виходила заміж і ніколи не йшла від чоловіка. Усе це мені привиділося в галюцинаціях. Коля не відчиняв погреба, і я залишилася сидіти там навіки.

Хтось стоїть біля мене в темряві. Я не бачу, хто це, але відчуваю його. Не можу зрозуміти, розплющені в мене очі чи ні. Рук, ніг, тіла, голови – нема нічого цього. А то Коля стоїть, я знаю. Він нарешті спустився, аби подивитися на мене і помацати, чи я ще жива.

Мені не вистачає повітря. Йди звідси, Колю, не муч мене, дивися свій «цвітний» телевізор. Я вже звикла жити в мороці.

Це не Коля. Темрява набуває жіночих форм, і ось біля моїх ніг – жінка. Я не бачу, молода вона чи стара. Взагалі нічого не бачу, тільки відчуваю: на ній довга і тонка сорочка, жінка боса, її волосся розпущене і дістає мало не до п’яток. Хто вона? Хто ти? Ти давно живеш тут? Усе життя? Тебе теж зачинили в цей страшний вогкий погріб? Мовчить. Тільки раптом рука, тверда і холодна, торкається мого обличчя.

Це не рука. Це колись було рукою. Тепер це кістяк, такий, як у школі на уроці біології, з пап’є-маше… Ні, то справжня кістка! А дівчина – привид, її колись кинули сюди, в цей льох, і тут вона чекала на мене чи на будь-яку іншу жертву.

Чию жертву? Невже всіх молодих жінок сюди, в густу темряву підвалу, кидає мій двоюрідний брат Коля, перший хлопець на селі, старший сержант танкових військ, який майже до смерті забив новобранця, котрий відмовився прати йому шкарпетки, за що загримів на три роки у дисциплінарний батальйон, і після того я, на щастя, нічого про нього ніколи не чула. А він ось де виліз, ось де знайшов мене, і тепер прийшов переконатися, що я мертва.

Ти не мертва!

Хто це сказав?

Ти не мертва! Не мертва! Жива-а-а-а-а!

А-А-А-А-А!

Підхоплююся від власного крику і розумію – опритомніла остаточно. Довкола справді темно, вогко, в легені заходить важке повітря, та я жива.

Сиджу на землі. Помацала рукою довкола – пальці наштовхнулися на кам’яну стіну. Десь я вже торкалася такого самого муру… Думки перебив кашель – я зайшлася, двома руками схопивши себе за горло. Боліло так, наче шию хтось перетискав. А чому – наче? Де я, як потрапила сюди і хто…

Перетиснуте горло.

Удар по голові.

Веселкові зірочки перед очима.

Хтось посміхається мені. Не мені – людині з фотоапаратом. А разом із ним – усьому світу, який не може зашкодити їхньому щастю. Толя і Ліза, молодята, молодий і молода. Вітаю вас, подружжя Бондарів.

Бондар.

Тепер зрозуміла, де я, і не стримала крику. Але це був крик відчаю: мене тут усе одно ніхто не почує, бо то не бабусин погріб. І бабуся не прийде з городу, не насмикає Колі чуба і не витягне мене, ледь живу від переляку, з льоху. Звідси ще ніхто не виходив живим. Сюди Вітольд Ржеутський відправляв своїх непокірних полонянок.

Я – полонянка привида. Я в підземному лабіринті, під руїнами панської резиденції. Мене привіз сюди і кинув помирати Анатолій Бондар.

Голова паморочилась. Я спробувала встати на рівні ноги, але вони відмовлялися тримати мене. Тоді присунулася до стіни, навіщось обмацала кишені. Щось є, тисне з правого боку. Сягнувши рукою у праву кишеню, намацала щось об’ємне і прямокутне.

Мобільник! Олегів мобільний телефон!