20 вересня (продовження 1)

Не так усе складно, як здавалося.

Катю Мегеру, виявляється, на ринку багато хто знав. Правда, на території її не було. Реалізатори сказали: зранку крутилася, тепер десь по місту. Але запросто, зі знаменитою на весь світ подільською відкритістю, дали мені номер її мобільного телефону, більше того – видзвонили її і запитали, де шукати. «Адвокат із Києва? Навіщо». – «Це стосується Лізи», – пояснила я, коли мені передали трубку.

Здається, вгадала: ці слова подіяли краще за пароль для зв’язку. Мегера назвала адресу, уточнила – це домашня. А таксі я взяла побіля базару.

На відміну від вранішньої Ніни, вік Катерини, яка відчинила мені двері, я визначити не бралася. З однаковим успіхом їй могло бути за тридцять, за сорок і за п’ятдесят. Груди напинали білий светр із ангори, джинсова спідниця діставала до колін, обтягнутих чорними панчохами. Зачіска видалася дивною, та коли ми пройшли з передпокою до вітальні, де світла більше, я роздивилась і зрозуміла: це перука.

– Пити щось бажаєте? – діловито запитала Мегера.

– Ні, дякую, – мені хотілося кави, та навряд чи господиня запропонує варену, в неї, очевидно, розчинна. Випробовувати долю не буду, потерплю. – У мене не так багато часу, та й у вас так само. Давайте відразу до справ.

– У мене до вас жодних справ нема.

– Згодна, – зітхнула я. – Мені сказали, що ви давно знаєте Лізу Потурай. А ми… я збираю про неї інформацію.

– Для кого?

– Це приватна справа. Їй нічого не загрожує. Навпаки, може, в чомусь та й допоможе.

– Кого це переймають наші з Лізою стосунки?

– Хіба тут якісь секрети?

– Ні. Просто я єдина, хто залишився з її минулого життя, а минулим вона дорожить. Воно в неї було кращим за те, що має тепер. Ну, не зовсім кращим, але там є що згадати. Хоча не все хочеться, скажемо так… Коротше, її нові знайомі не належать до кола моїх. А новим людям вона не бачить потреби розповідати щось про себе. Чоловік так само всього не знав…

– Не знав?

– Його вбили. Ліза телефонувала мені вчора і сказала це. Точно нічого не хочете пити?

– Точно. Катю. Ми можемо поговорити про Лізу?

– Поговорити?

– Ви… ви можете розказати про неї щось, чого вона не хотіла б довіряти навіть чоловікові? – я старанно добирала слова й відчувала, якою недолугою виглядаю збоку. Очевидно, це мене виручило: і Ніна, і Катерина помітили мій стан, і їм, видно, просто стало мене шкода. До того ж я в цьому стані була цілком природною, отже, про якусь тонку гру чи провокацію навіть не йшлося.

– Тепер можу, – кивнула Мегера. – Бо Вітя все одно уже не дізнається того, чого не треба. Хоча дещо він і без того знав. Наприклад, що дружина його не любила.

– Ліза?

– Ліза. У нього була одна дружина.

– Знаєте, я теж не любила свого колишнього чоловіка, – призналась я. – Правда, зрозуміла це, довгенько проживши з ним.

– Бачте, а Вітя Потурай знав це від самого початку. Ліза працювала на ринку реалізатором, наші місця були навпроти. Так познайомилися.

Отак! Нічого собі…

– А… і давно це було?

– Давненько. Вона після інституту не могла знайти роботу. До того ж там іще проблеми наклалися… Коротше, п’ятнадцять років тому на базарах вісімдесят відсотків продавців мали дипломи про вищу освіту. Тільки в кожного вона різна. У мене, наприклад, вища технічна. А Ліза – історик. Закінчила педінститут у Кам’янці, історичний факультет. Я коли з нею ближче зійшлася, побачила: любить вона цю науку. І досі не байдужа – Вітю, чоловіка, на спонсорство розкрутила, умовила його з якимось краєзнавчим музейчиком грошима ділитися.

Знаю я, з яким музейчиком. Тут інше, не менш цікаве: Ліза в нас, виявляється, історик за освітою. І, виходить, це тільки здається, що бізнесменських жінок нічого не цікавить. Ось звідки така поінформованість про привидів містечка Дунаївці – звичайна цікавість дружини спонсора. Ще одне очко не на вашу користь, шановна пані Лізо…

– Отак відразу після інституту – на базар?

– Чому відразу? Тут усе починається. Пити щось не надумали?

– Давайте кави, – приречено погодилась я. І не помилилася в розрахунках: через кілька хвилин Катерина уже заливала окропом з електричного чайника гранули розчинної кави, перемішані з двома чайними ложками цукру. Собі вона зварганила точно такий напій і, сьорбнувши, продовжила:

– Історія цікава. Було в Лізи велике кохання. Хто він – поняття не маю, вона вперто не казала. Але точно не студентська любов. Точніше, Ліза на четвертому курсі вчилась, а він уже ні. Роман був бурхливий, згадувала – дуже красивий і закінчився весіллям. Дітина не відразу народилася, років через два. І тут – сюрприз: із пологового будинку Ліза виходити не хотіла. Скандал, у палаті зачинилася, двері ліжками підперла, істерика – не вийду, мовляв, і все тут. Молодий батько нічого не розуміє, він тільки один такий, без інформації, був. Увесь персонал знав, усі породіллі – негреня у Лізочки вилізло.