20 вересня, середа. Я МОЗАЇКУ СКЛАДУ

Народу на похорон Віктора Потурая зібралося справді немало.

Стоячи осторонь, у проході між скромними хрестами, прямокутними гранітними пам’ятниками і багатими обелісками, що зайвий раз свідчило – на кладовищі заможний покійник цілком спокійно розташується і вживеться поруч із мерцем нижчого соціального прошарку, я спостерігала за скорботною церемонією, чимдалі, тим більше переконуючись у провалі нашої затії. Вдова, як водиться, вся у чорному, стоїть біля краю могили, приймає співчуття. Труна закрита, грає оркестр. Хтось щось говорить, мені з мого місця не чутно, та й не особливо дослухаюся – на цвинтарі говорять тільки хороші слова.

Уточнення – про покійника. Люди зібралися для прощання з Віктором. Отже, прийшли ті, хто вважає себе близьким до нього, а не до Лізи.

Нехайпробачать мені за, можливо, недоречні в цій ситуації думки, але навряд чи більшість присутніх справді щиро тужить за трагічно загиблим Потураєм. Коли помирає, а тим більше – такою наглою смертю директор фірми, присутність усіх працівників на похороні є обов’язковою. Нехай тільки спробує хтось не прийти, хоча нібито ніхто нікому нічого не зобов’язаний. Люди підписували контракти, за якими мусили ходити на роботу, а не проводжати в останню путь працедавця. Згодна, фірма не надто велика, покійний теж не акула бізнесу, одначе він був працедавцем, а отже – годувальником і батьком рідним для кількох десятків людей лише в Хмельницькому, не кажучи вже про інші міста. Наймана робоча сила і про хазяїна навряд чи знає багато, а про його дружину – ще менше.

Це означає лише одне: потенційних носіїв потрібної мені інформації серед присутніх я не знайду.

Коли четверо копачів, один із яких машинально поплював на руки і потер долоні, підхопили труну за мотузки і почали під недружне жіноче голосіння опускати її в могилу, мені довелося трошки підкоригувала свої висновки: у цей момент від натовпу відокремилася жінка, яка досі стояла, як я встигла помітити, в останніх рядах, швиденько перехрестилася, повернулась і неквапом рушила до виходу. За спиною в неї люди по черзі почали кидати ритуальні грудки та жмені землі на кришку труни, до загальної печалі додався дрібний дощик, жінка на ходу підняла комір плаща.

Лавіруючи між цвинтарних огорож, я пішла за нею. Наздогнати вдалося лише біля виходу. Там жінка зупинилася біля зграйки жебраків, витягнула гаманця, роздала їм копійки. Я зробила те ж саме, тицьнувши в руку неголеного дядька дрібну купюру, і легенько торкнулася пучками пальців ліктя незнайомки. Вона повернулася, ще стискаючи в руці монетку і маючи явний намір віддати її настирливому злидареві, котрий аж хапає за руку, та, побачивши мене, схилила голову набік, пославши мовчазний запитальний погляд.

– Вибачте, я… Тобто… Вибачте ще раз, ми могли б поговорити?

– Зі мною? – перепитала жінка. – Я вас не знаю.

Зблизька вона виявилася людиною приблизно мого віку, може, трошки старшою, та не набагато. На обличчі – мінімум косметики, це впадає в очі так само, як і її надмірність. Волосся коротко стрижене, але вона належала явно до того типу жінок, кому «хлопчачі» зачіски пасують.

– Я вас теж не знаю. Давайте відійдемо звідси, тут не дуже зручно розмовляти.

Ми відійшли далі, жінка витягла зі сумочки пачку тоненьких білих цигарок, закурила, сховала пачку назад і, так само не розмінюючись на зайві слова, запитально глянула на мене. Своєю чергою, я мовчки витягнула своє посвідчення і розгорнула перед нею.

– Адвокат? – її брови стрибнули вгору. – Чий ви адвокат, та ще й із самого Києва?

– Нічий поки що. Я тут у приватних справах…

– На кладовищі навіть офіційні особи бувають у приватних справах. Смерть, похорон – узагалі приватна справа.

– Правильно. Але така смерть, яка забрала того добродія, – я кивнула в бік цвинтаря, – називається вбивством. А жодне вбивство ніде й ніколи чиєюсь приватною справою не було.

– Я зрозуміла. Ви розслідуєте вбивство. Але хіба ви не спізнились? Я чула, народ перешіптувався: вбивцю знайшли. Якийсь маніяк, у якого ґрунтовно протік дах. Чи це неправда?

– Не знаю, – щиро призналась я, а далі почала натхненно брехати: – Насправді вбивство як таке мене не цікавить, я спеціалізуюся з цивільних справ. Це я так, для зав’язки розмови, заговорила про вбивство. У мене інша мета. Розумієте, я представляю страхову компанію. Так би мовити, в неофіційний спосіб…

– Вас хтось найняв, аби ви щось дізналися, правда? – жінка посміхнулася і кинула недопалок собі під ноги. – Прямо як у кіно, чесне слово.

– Кіно не кіно, але ви майже вгадали, – я милостиво дозволила їй продемонструвати прозорливість. – Подробиці, з вашого дозволу, опущу, бо такі правила нашої корпоративної етики. Але мені здалося, що ви можете якимось чином допомогти.

– Як саме? На когось настукати?

– Навіщо аж так? До речі, вибачте, як вас звати?

– Ніна, – вона не розверталась і не йшла геть, а дивилася на мене зацікавлено і заінтриговано, з чого напрошувався висновок: жінка поки що не проти слухати.