19 вересня, вівторок. ВІЙСЬКОВА НАРАДА

Для капітана поліції Стаса Жихаря цей день закінчився звільненням із органів.

Його ніхто не виганяв, але не надто і просили залишатися. Розбивши собі лоба об стіну, що прокурор, начальник поліції, а заодно і мер міста поставили між аргументами Жихаря і необхідністю швиденько закрити резонансну справу й нарешті видихнути, Стас плюнув, попросив у Ярового аркушик паперу і просто в його кабінеті написав рапорт. Той спокійно підмахнув папірець, сказавши: «Зброю здати не забудь». Потім, після паузи: «Може, так воно краще».

Із Тамарою вийшло ще простіше. Прокурор вислухав її, потім, окремо, – Жихаря та його теорію, а тоді звелів слідчому Комаровій передати справу. Закриватимуть її колеги з області. Уже через півтори години в Дунаївцях буде спеціальна слідча бригада: купа народу, в тому числі – хтось із самого Києва, для спеціального нагляду.

Аналізувати, чому так сталось і що взагалі довкола проклятої справи відбувається, в Томи не було ні бажання, ні можливостей. Отримавши вказівку готувати цю справу до передачі, моя подруга фізично відчула, як із плечей упав величезний вантаж. Вона настільки втомилася, що навпаки – відчувала навіть вдячність до тих, хто вирішив далі займатися цією історією.

Але це жодним чином не означало, що Тома не повірила Стасу і хоче все кинути у тому стані, в якому справа перебуває зараз. Якби було інакше, я б почала розчаровуватися в Тамарі, Олегові, а заодно і Стасові Жихарю.

Тому під кінець дня, який для всіх, окрім мене, бо я нічого не робила, виявився дуже напруженим, ми традиційно зібралися на кухні Комарових. Тамара з Олегом вмостилися поруч, я – на дивані в кутку, закутавшись у вже рідну в’язану кофту, а Жихар, якому найбільше з усіх крутило в задниці, то сідав на табуретку, то підхоплювався і починав ходити по кухні, нервово смолячи цигарку за цигаркою.

Нам би ще топографічну карту на стіл – і чистісінька тобі військова нарада.

– Давайте по черзі й усе з початку, бо заплутаємося, – запропонувала Тамара. – До вчорашнього демаршу Стасика що нам було відомо?

– Нічого нам не було відомо, – відразу вклинився Жихар. – Тільки здогади, і то – не зовсім певні у світлі останніх подій.

– Сядь посидь! – гримнула на нього Тома. – Значить, ось яка картинка вимальовується. В нашому музеї працював сторожем шизофренік. Він наслухався страшилок про безголового привида полковника Ржеутського, підсилив це прочитаним у газетах, і щось таке клацнуло в нього у голові – почав вистежувати людей на околицях зруйнованого маєтку, нападати на них та відрубувати їм голови.

Жихар, наче сумлінний школяр, підняв руку.

– Чого тебе судомить, Стасику?

– Ти пропускаєш дуже важливі деталі, Антонівно! Напав, збив з ніг, оглушив, задушив, тільки потім голову відрубав! Або не глушив, відразу давив за горло.

– На цьому треба так наголошувати? – поцікавилась я.

– Правильно каже Стас, – прилучився до розмови Олег. – Після того, що він виявив, спосіб убивства має дуже велике значення. Факти: в сарайчику Притули знайшли три закопані голови і закривавлену сокиру, яку власник не мив, і тому на лезі є залишки крові трьох людей. Групи крові та резус-фактори збігаються з аналогічними даними Дорошенка, Сизого і Потурая. Так, громадянине слідчий? – Тамара обмежилася кивком. – Отже, на підставі цього можна твердити, що убивця – нещасний божевільний Притула. На користь такої версії – свідчення Лари, яка його впізнала, і маскарадний костюм на руїнах. Але тепер не факт, що Притула убивав сам, або, як варіант, що він убивав усіх.

– Два трупи з трьох точно на його совісті, – поправила чоловіка Тамара. – І в обох випадках Притула діяв так, як, за моїм глибоким переконанням, мусять діяти психопати. Ота торішня історія з людськими шматками, що я їх збирала по всьому району – ми б нічого не знайшли, якби придурок, який кришив своїх жертв, не почав на нас ображатися. Не знаходимо ми, бачте, слідів його, так би мовити, роботи! Тому він і підкинув шматки чергової своєї жертви уже на більш як видне місце. Тут така сама ситуація: спочатку Притула дотримується своїх же правил гри, залишає безголовий труп біля панських руїн. Потім бачить – ніхто не зрозумів, що це не банальне вбивство, а легенда, котра оживає і вбиває. Він, найімовірніше, вбив у свою хвору голову, що є живим втіленням Вітольда Ржеутського, не менше. Через те наступну жертву зоставив на міському майдані, на видному місці. До того ж я б не поспішала говорити про випадковість цієї жертви. Сизий крутився в музеї, активно цікавився легендою про Безголового, про це, між іншим, сторожеві міг обмовитись і ненависник журналістів Бондар. Що заважає після цього давній легенді ожити і наздогнати того, хто нею так активно цікавиться? Так само нічого не заважає Притулі перетягнути труп на площу. Як він вистежив Сизого, ми навряд чи дізнаємося. Проте пропоную прийняти це як доведені факти: перших двох убив усе ж таки божевільний музейний сторож. А далі починається низка загадок.

– Машина! – не витримала я.

– Правильно, – перехопив ініціативу Жихар. – Потурай як меценат музею сто пудів знав тамтешнього сторожа. Тому цілком можливо, що він пізно увечері міг зупинитися та підібрати того на дорозі, хоча хрін його знає, чому шизик Стьопа вийшов уночі на дорогу без свого карнавального костюма, в якому він розгулював для власного задоволення і, припускаю, для того, аби якось налякати когось привидом. Словом, там багато запитань, але головне – хто відігнав машину Потурая за кілька десятків кілометрів у ліс, якщо підозрюваний не вмів водити? А враховуючи, що голову Потурая оцією рукою, – він виставив уперед правицю, – я виносив з того сарайчика і закопали її поруч з іншими, то цілком логічно припустити: Стьопа якимось боком до цього вбивства таки причетний. Може, навіть справді вбив і отримав голову як приз для своєї колекції. Але поруч із ним хтось був. Той, хто потурбувався, щоби Потурай на своїй машині опинився в потрібний час у потрібному місці – під сокирою «привида». Той, хто потім відігнав машину подалі, аби заплутати сліди. Нарешті, той, хто потім убив Стьопу, тим самим давши привід закрити справу і списати усі три трупи на нього. Навіть якби він не нападав на Лару, його доля все одно була б вирішена. Повішеника і без цього епізоду мусили знайти.