18 вересня (продовження)

Вони запізнилися.

Точніше, ми всі запізнилися. Це розказала мені Тома, до того чотири години не відповідаючи на мої наполегливі дзвінки, просто вимкнувши телефон. Із Жихарем зв’язатися вдалось, але так само на короткий час. Кинувши буквально чотири слова: «Це він. Передзвоню пізніше», він так само вирубав мобільний. Я поривалася йти, тільки не знала, куди, та й Олег, який саме повернувся додому, став у дверях з наміром триматися на смерть. Мені не лишалося нічого, як засісти з ним на кухні за рештками недопитого вчора коньяку і вислуховувати ще й від нього, за яким хріном мене понесло до маєтку і чому він, такий ідіот, вирішив зоставити мене, клінічну дуру, саму вдома.

Повернувшись під вечір додому, Тамара поставила на стіл ще пляшку коньяку. Олег запитально подивився на дружину, та кивнула, він відкоркував, налив їй рівно половину чарки, Тома випила і лиш після цього навіть не сказала – видихнула, мов штангіст, який узяв свою рекордну вагу і кинув штангу на поміст:

– Усе! З мене досить!

– Узяли?

– Знайшли, – поправила Тамара. – У себе вдома повісився. Висновки не остаточні, тільки, здається, з минулої ночі висів. Чи з нинішнього досвітку. Яровий зараз друга твого, директора музейного, допитує.

Ми не перебивали, і Тома, випивши ще трошки, від чого її почало попускати, розказала, як після мого дзвінка весь особовий склад карного розшуку помчав додому до Степана Притули, музейного сторожа. Здивований Бондар так само пішов туди – сторож не вийшов на роботу, не ночував він і у флігелі, а телефону вдома не мав. Правда, Бондар уже потім признався – відсутність сторожа його стривожила, та не здивувала. Він знав, що у того періодично трапляються приступи.

Директор свідомо тримав на роботі психічно хвору людину. Чому – про це, мабуть, бесідують зараз він, начальник поліції, прокурор і заодно – мер міста. Цей теж підтягнувся, коли дізнався, що резонансну справу нарешті закінчено, лишилося тільки закрити її формально.

Сторож Притула мешкав у приватному секторі, в невеличкій неохайній хаті. Дві кімнати – зала і спальня. Крихітна кухонька, хоча з газовим опаленням. Там, у кухоньці, його й знайшли опери, коли протиснулися туди з пістолетами напоготові. Господар теліпався під стелею замість лампочки, в дротяному зашморзі, який не просто здавив на смерть горло, а ще й до крові впився у шию. Ешафотом для Притули послужив клишоногий кухонний стіл: вочевидь, ставши на нього ногами, той відштовхнувся і покінчив зі своїм грішним та недолугим земним життям.

Поки одні знімали його зі стелі, інші разом із всюдисущим Жихарем оглянули хату, де нічого підозрілого не виявили, і сарайчик у дворі, де знайшли все, що треба.

Закривавлену сокиру в кутку.

Лопату зі слідами свіжої землі.

Яму, що господар викопав у земляній долівці в кутку сарая, і три вимащені у суміші крові та землі людські голови.

Перед тим, як винести їх на світло та облити водою з відра для хоча б поверхової ідентифікації, оперативники сходили на сусідню вулицю, до баби Мухи, купили літр самогону і перед початком кожного етапу процедури робили по ковтку з пластикової пляшки. Ніхто не сказав їм ані слова, свідки навіть собі просили, але згідно із законом вони мусили бути при тверезому розумі. Тому їм лишалося блювати та відвертатися.

Звідти ж, із сарайчика, винесли канцелярську папку, зв’язану білими мотузочками. Всередині – акуратно складені газетні вирізки та цілі газети, де під тим чи іншим соусом переказана легенда про Безголового. Серед вирізок лежала і знайома всім музейна брошура. Що найсмішніше – з дарчим написом: «Шановному Степанові Притулі з побажанням і далі цікавитися історією рідного краю. А. Бондар».

Склад злочину наявний. Божевільний убивця остаточно зістрибнув із котушок, мабуть, усвідомив, що робить, і звів рахунки із життям. У Подільську орудував маніяк, звихнутий на давніх легендах. Прекрасна тема для телевізійних новин і сенсаційних газетних публікацій. Та все це дурня.

Головне – Тамара права. Справа фактично справді закрита. Звісно, довкола неї буде багато писанини, але до цього наші слідчі звикли.

Отже, все, здається, позаду.

***

Коли Комарови поснули, я тихенько пройшла до кімнати, що служила Олегові за кабінет. Там прилаштували паралельний телефонний апарат, і звідти, щільно причинивши двері, я подзвонила додому Бондареві.

– Ларисо, в мене нема настрою з вами розмовляти. Вибачте, я не надто ввічливий та делікатний, але після всього, що трапилося сьогодні…

– Почекайте секунду, Анатолію, і послухайте трошки мене, – намагалася не підвищувати голосу й одночасно говорити так, аби співрозмовник на тому боці дроту розумів, що я розлючена і кричу: – Ви не маєте бажання спілкуватися після того, що сталося нині. А в мене є дуже велике бажання після того, що сталося нині, поговорити з вами про те, що сталось і чого не сталося вчора. Думаю, я маю на це право. Ваш сторож учора мало не зарубав мене сокирою, і я хочу знати, чому ви допустили це.

Мовчання на тому боці тягнулося так довго, що мені здалося – він зробив щось із своїм телефоном. Але нарешті почула: