17 вересня, понеділок. СТРАШНО

«Шкоду» вбитого Потурая знайшли під ранок аж у Вінницькій області.

Патрульні поліцейські затримали на трасі машину, яка мчала на максимальній швидкості. З-за керма, як сказали вони телефоном Жихарю, не вийшов – вивалився вусмерть п’яний хлопчисько років вісімнадцяти. Поруч з ним сидів ще один, такий самий, а ззаду, неймовірно скрючившись, у повному відрубі валялися дві дівулі. На підлозі – порожні пляшки з-під горілки та пива, з кишені водія витягли жменю таблеток трамадолу, в сумочках подружок знайшли по кілька «п’яток» анаші. Повний туристичний набір, одним словом.

Четвірка відважних так і не зрозуміла, куди їх ведуть. Тамара відразу ж відрядила кількох оперів до сусідів, і після обіду вони повернулися з «вантажем» і машиною. Авто мала для протоколу ще впізнати Ліза, і вона впізнала, причому не на автопілоті, а навіть назвала кілька характерних прикмет. Наприклад, який набір дисків лежав у бардачку.

Я нудилась увесь день, бо до мене за всією цією колотнечею нікому не було діла. Пояснити, звідки в чотирьох неповнолітніх довбодятлів чужа машина, можна було, і не допитуючи їх. Зрозуміло, що знайшли вони її випадково, залишається тільки з’ясувати нюанси цієї випадковості: де, коли, за яких обставин і таке інше. У принципі, на цей час вони вже очухалися, зрозуміли, що їм пришивають убивство водія, і хором, не домовляючись, почали співати однакову пісню.

Слова в неї ось такі: святкуючи в суботу в лісі біля рідного села Яструби день народження, вони у пошуках місцинки, де можна засмажити шашлики, побачили іномарку з ключами в замку запалювання. Сприйнявши це як подарунок, молоді люди забули про шашлики. Хлопці по черзі почали кататися. Дівчата вищали від захвату. Лишивши знахідку в лісі до ранку, вони наступного дня вкрали з гаража іменинникового батька каністру бензину і почали свою велику прогулянку. Не відмовляли собі ні в чому. Жихар, коли розповідав мені все це телефоном, признався – одна з дівчаток на момент затримання була без трусів і навіть пригадати не могла, де саме їх черговий раз зняла та де потім забула. Ось так і накатали вони собі строк до першого ж патруля.

Дивно, як їм удавалося вишивати отак усю неділю. Хоча, з іншого боку, враховуючи загальний бардак у країні, нічого дивного в цьому нема.

Поклавши руку на серце, треба сказати: Жихар так само слабо вірив у те, що ця комашка якимось боком причетна до вбивства. Цікавило інше, і про це я розмірковувала вже сама, коли Стас, поспішаючи, поклав трубку, пообіцявши увечері зайти до Комарових і продовжити розмову. Що виходить? Потурай їхав на машині, його зупинили. Не взяли ж його «Шкоду» на абордаж, це ні в які ворота не лізе! Значить, він зупинився або на прохання випадкової людини, що зовсім не в’яжеться з образом, котрий намалювали Олег і Тамара, або в машину сів той, кого він дуже добре знав. Потім цей знайомий убив Потурая, заховав труп, відрубав голову – чи навпаки: відрубав голову і заховав труп. Тут послідовність подій ролі не грає. Далі вбивця відігнав машину далеко від місця злочину і залишив у лісі. Зовсім не переймаючись, що рано чи пізно її хтось знайде. Навпаки: сліди ще більше заплутуються, і він виграє час.

Так і є: всі, разом із слідчим, прокурором і начальником поліції, розуміють, що четвірка малолітніх любителів змішувати алкоголь із наркотиками жодним боком не причетна до вбивства. Однак довкола затриманих триває бурхлива робота. Звичайно, про щось рапортувати треба. Адже в новинах усе ж таки згадали про трагічні події в Подільську. Правда, спеціального сюжету не знімали, обмежилися згадкою про чергове вбивство з тієї ж серії, про яку говорили, – ну, коротше, бла-бла-бла.

Олег, облишивши на сьогодні всі свої справи, поїхав до дітей. У хаті зосталася на хазяйстві тільки я, що поглиблювало відчуття непотрібності, але й одночасно стимулювало розумову діяльність – більше на самоті в подібній ситуації справді нема чого робити. Тому, зваривши собі кави і хлюпнувши в напій трошки знайденого у шафі «Закарпатського» коньячку, я почала мозковий штурм і скоро отримала несподівані для себе результати.

Шукаючи кандидатів на вбивцю звільненого з тюрми рецидивіста Михайла Дорошенка, оперативники дуже швидко отримали інформацію про Ваську Хмару і, повністю захопившись його пошуком і засідками біля хати, нічим більше не займалися та в жодному з напрямків не копали. Випадковість, характерна для розслідування будь-якого злочину? Навряд. Тепер мені здається – навряд.

Ідемо далі. Журналіст Сизий – не місцевий. Лише на встановлення особи могло піти хтозна-скільки часу, якби не випадкова підказка директора музею Анатолія Бондаря. Темні справи Сизого з укладанням «сексуально орієнтованого» путівника випливли цілком несподівано й тільки завдяки особистим зусиллям Стаса. Їх могло взагалі не бути: вбивство немісцевого жителя саме собою ускладнює процес пошуку і гальмує розслідування загалом, даючи вбивці чи вбивцям шанс замести сліди.

До чого веду? Дуже просто: якщо взяти це до уваги, вибір попередніх жертв тепер уже не виглядає зовсім випадковим. Поки що зв’язку між усіма трьома справді не проглядається, але хто сказав, що він сто відсотків повинен бути? Головне: розслідування топчеться на місці, а вбивця, своєю чергою, добирає жертви не за таким уже й випадковим принципом.

Він як мінімум дізнався: Дорошенко мало того, що не місцевий і в недалекому минулому – рецидивіст, а до всього мав серйозний конфлікт із таким собі Ваською Хмарою. І про Сизого вбивця точно знав, що той – приїжджий. Це дізнатись якраз нескладно, досить лише поцікавитися мешканцями готелю, причому цікавість мусить виглядати природною та не викликати особливих підозр.