16 вересня (продовження)

Жінка лежала в кабінеті слідчого на старенькій розкладачці обличчям до стіни.

Вона лежала, не рухаючись, уже тоді, коли я прийшла і відпустила ощасливлену цим лікарку, приблизно мого віку, трошки перепочити. Зачинивши за нею двері й для певності повернувши ключ у замку, я вмостилася на незручному стільці та спробувала читати якийсь глянцевий журнал, прихоплений із собою, однак зміст прочитаного не сприймався, і я відклала його.

Потягнувся час. Тишу порушувало тільки цокання настінного годинника. Стрілки повзли повільно, і поки минула година, мені здавалося, що я сиджу тут щонайменше років три. Ще через двадцять хвилин жінка на розкладачці заворушилася, повернулась, обережно підвелась і сіла, втупившись у мене великими порожніми очима.

Навіть у такому стані вона залишалася вродливою. Чоловіки, до речі, подібного не помічають, а ми – запросто. При тому, що врода Лізи Потурай виглядала якоюсь не надто природною, ніби намальованою. Подумавши, кого вона мені нагадує зовні, дуже швидко знайшла відповідь – Білосніжку зі старого діснеївського мультика. Ось він, секрет: спробуйте спотворити горем намальовану героїню мультфільму…

– Ви хто? – запитала вона глухим тихим голосом.

– Мене звати Лариса.

– Хто ви? – повторила Ліза.

– Мене попросили побути з вами. Чи біля вас, не знаю, як правильно.

– Навіщо? – свідомість її була, очевидно, ще затуманена ліками.

– Так треба. Вас зараз не можна залишати саму.

– А я вже сама. Ви ж усе знаєте, правда? Ви в поліції працюєте?

– Ні. Я взагалі не з вашого міста.

– Я теж не звідси… – вона помовчала. – І тут не залишуся. Все, кінець. Кінець. Кінець.

– Вам подати води?

– Води? – її порожні очі дивилися ніби крізь мене. – Чому води? Дайте.

Я налила в склянку принесену зі собою мінералку і простягнула Лізі. Вона почала цмулити воду маленькими ковтками, і мені здалося – це триватиме вічно. Нарешті склянка спорожніла. Ліза зіщулилася, завалилася на бік і завмерла так у позі ембріона, з розплющеними очима. Я спробувала заговорити до неї – нуль реакції. Полежавши так хвилин тридцять, вона знову повернулася до стіни.

Більше ми не спілкувалися.

Лікарка повернулася перед десятою вечора. З нею прийшли Тамара і хлопчина в білому халаті – санітар. Разом ми обережно поставили Лізу на ноги, вивели на свіже повітря, посадили в мою машину на заднє сидіння та відвезли до лікарні. Коли її під руки заводили всередину, вона раптом зупинилася на порозі й мовила в порожнечу, ні до кого не звертаючись:

– Ось і все. Все.

Дорогою додому ми мовчали, але коли пройшли на кухню пити чай, бо більше нічого, навіть алкоголь, організм сприймати не міг, я виклала Тамарі все: і про привида, якого бачила, і про свої прогулянки з Бондарем, і про вчорашню нічну пригоду, в якій брав участь Стас. Мене наче прорвало. Я говорила й говорила, по кілька разів переповідаючи один і той самий епізод, навіть починаючи докладно описувати щура, якого бачила лише мигцем. Тамара не перебивала, і коли я нарешті зрозуміла, що пора закруглятися, кинула, відбивши пальцями дріб на поверхні стола:

– Не знаю.

– Чого не знаєш?

– Як на все це реагувати. Ти при здоровому глузді, а зі Жихарем ви навряд чи домовилися говорити однакову брехню. Я його, звичайно, запитаю, та думаю: ви справді щось бачили на руїнах. І це щось напряму пов’язано з тим, що відбувається у місті. Тільки яким чином – поняття не маю.

– Просто скажи свою думку.

– Мою думку? Я готова повірити історіям про привидів, побачених у підземних печерах та склепах. Підземелля, я читала, частенько дають подібні ефекти. Десь забракло повітря, десь гепатогенна зона, перепад тиску чи ще якась дурня. Припускаю наявність галюцинацій. Але на поверхні такого не має бути.

– Що ж ми бачили? Усе ж таки щось бачили, і це видіння дуже схоже на чоловіка без голови.

– Хто такий вершник без голови, Ларо? Нещасний хлопець, який випадково став жертвою негідника. Йому відрубали голову, щоби приховати сліди злочину. Друг прив’язав його до кінського сідла і вже вів у такому вигляді додому, коли на запах крові прибіг ягуар, кінь вирвався і помчав. Так у преріях з’явився моторошний привид. Пам’ятаєш?*

– До чого тут книжки?

– До того. Ми домовляємося, що Безголовий на руїнах – не видіння і не марево. Однак, вибач мені за дурне твердження, ніхто не може рухатись і махати руками з відрубаною головою. Якщо відкинути паранормальні явища, у котрі ми з тобою як двоє юристи не віримо, лишається два варіанти. Перший – вам показують ляльку. Другий – це так само театр, тільки одного актора, реальної живої істоти. В обох варіантах нам треба зрозуміти, навіщо все це робиться. І чи причетний той, хто всіх лякає, до трьох убивств.

– У тебе, подруго, все просто виходить…

– А чого ускладнювати? Зрозумій одне: це у вас, у Києві, все надто складно, а кожна така комбінація – багатоходова. Тут, на селі, якщо вже говорити прямо, все набагато простіше. Нема світових змов, не відбувається злочинів століття. Стосовно вбивства Потурая, то, якби не було двох попередніх убивств, аналогічних, ми б шукали тих, кому він позичив суму, не більшу як десять тисяч баксів, чи того, в кого він міг позичити приблизно таку ж саму суму. У нас убивають і за менші гроші. Варіантів може бути небагато: його вколошкали, бо не віддавав борг, чи тому, що не хотіли віддавати борг йому. Все, більше зачепитися нема за що: Віктор Миколайович порядний сім’янин, контрабандою не бавиться, контрафактну водяру через мережу своїх міні-маркетів не реалізує, взагалі спиртним не захоплюється. Дає гроші дитячому будинкові сімейного типу, є тут у нас такий, недалеко, в селі. Музей наш, до речі, раз на рік ощасливлює – з нагоди Дня музеїв, кожного травня святкують. Із погляду закону Потурай не цікавий, доколупатися нема до чого. Через те, якби раніше не відрубали голови старому зекові Дорошенку і київському журналістові Сизому, вбивць Потурая, повір мені, довго б не шукали. Але ти ж сама мусиш розуміти: ці три вбивства якось пов’язані одне з одним. Не буває так, що невідомо для чого вбито одним способом трьох людей, у яких між собою не було і не могло бути нічого спільного!