15 вересня (продовження 2)

Додому Стас Жихар так і не пішов.

Я за ці дні толком і не зрозуміла, який саме статус кілька разів розлучений опер має у великій родині Комарових. Не чужий – однозначно. А ось наскільки свій, і головне – чому свій, залишалося таємницею. Яку, проте, не надто хотілося розгадувати. Тут були інші, набагато серйозніші таємниці.

Не маючи сумного та сумнівного досвіду тривалого спілкування з надмірно питущими чоловіками і так само не особливо зловживаючи спиртним, я, однак, звідкись знала: після перепою треба відсипатися. Вдається це далеко не всім. Після вчорашнього перебору одні підхоплюються з першими півнями, їх штормить, вони отямлюють себе чималою порцією міцного алкоголю – і все повторюється. На щастя, Жихар належав до іншої, менш численної категорії: Олег сказав, що, прокидаючись тричі з інтервалом півгодини, Стас хропів увесь день і, між іншим, дрихне далі. А прокидався для того, аби раз попити води та двічі – зеленого чаю з жасмином, лимоном і м’ятою. Щось інше господар йому просто не пропонував за обопільною згодою.

До речі, заварка свіжа. Це мене спокусило.

– Погуляла? – Тамара увімкнула електрочайник і затишніше замоталася в халат.

– Так, – обмежилась я непевною відповіддю, знаючи: допити слідчий Комарова вміє проводити краще за кандидата історичних наук Бондаря, і мені доведеться їй усе ж таки розказати про нічну пригоду біля маєтку Ржеутських. – Як у тебе день минув?

– А, – Тома відмахнулася. – Цікавого мало. В основному писанина. Не знала, що сказати начальству, тобі – тим більше. Може, Лар, їхала б ти…

– Я тут заважаю?

– Прикуси язика! – гаркнула вона цілком серйозно. – Тобі, кумо, відпочивати треба, а з нами тут відпочинок зараз поганий.

– Мені краще знати! – відрізала я. Налила собі в заварку окропу й обережно, боячись попектися, сьорбнула. – Поки що, Том, я вам, здається, тільки допомагаю на громадських засадах.

– Ага, особливо Яровому…

– Ну, це вже кому як пощастить. Слухай, а Жихар…

– Що – Жихар? Напився і спить? Я тобі так скажу: якби вчора не в Кам’янці хильнули, то Олег би йому в нас удома так само б налив! Хлопець фактично другий тиждень по цій справі паше сам, причому – не триндить і не папери для тлустих папок пише, а оре, наче коняка! І раз у нас справа тупцює на місці, на вихідні вона з місця не зрушиться. Тому Стас має повне право розслабитися!

– Боже борони, Том, я не збираюся нічого поганого казати про вашого дорогого Стаса!

– Так вам і повірили, тітко!

На наші підвищені голоси в кухню просунувся Жихар, власною велетенською пом’ятою бритоголовою персоною. Він зайшов – і в мене вилетіло з голови, з якої причини я завела про нього розмову і що хотіла дізнатися. Хоча чоловік і спав увесь день, виспаним, а тим більше – відпочилим не виглядав.

– Доброго ранку, Україно, – підсмикнула його Тамара.

– Хочеш – хай буде ранок, – Стас підхопив табуретку, підсунув ближче до хазяйки та сів поруч. Навіть сидячи її голова була на рівні його плеча. – Ти, Антонівно, можеш робити зі мною все, що хочеш. Собакою в буді посели і годуй – чужі тут не ходитимуть. Хто б у цьому сраному місті так оце за мене заступався!

– Нема потреби, – мовила я. – Ніхто і не збирався на тебе нападати. Просто хотіла запитати, чи довго ти ще спатимеш. І якщо ні, то чи збираєшся потім вдома досипати. І якщо не збираєшся, то чи не прогуляєш одну не першої молодості та юридично ще не розлучену жінку?

Це все я видала на одному диханні. Наперед виступ не продумувала – фрази склались якось так самі, й тепер на мене витріщилися дві пари круглих здивованих очей.

– Ти ж тільки що гуляла… – видушила зі себе Тамара.

– А хіба я кажу – зараз? Ось чаю поп’ємо – і вперед. Я ж у відпустці, а Стас – на квадратний кілометр єдиний кавалер.

– Дівко, ти що задумала? – Тамара не зважала на присутність поруч із нею Жихаря.

– Нічого особливого. Погуляти хочу, а самій набридло. Можемо всі разом, чи слабо?

– З нас такі гуляки… – махнула рукою Тома, подивилася на Стаса, який ще не до кінця прочухався і не зовсім розумів, що саме відбувається довкола нього, і знизала плечима: – Гуляйте, якщо треба. Тільки хоч дай знати, куди підете. Бач, неспокійно у нас – людям голови рубають.

– Тому й беру охоронця.

– Значить, усе ж таки охоронця, – приречено мовив Стас.

– А мені просто цікаво, пане капітане поліції, у якому, так би мовити, форматі ви уявляли собі подібну прогулянку?

– Я вашими розумними фразами не заморочуюся. Хочеш – підемо гуляти. Я теж планував пройтися, – Жихар почав незграбно підводитися.

– Давайте хоч поїмо! – так нічого і не розуміючи, Тамара вирішила повернути ситуацію у звичне для неї як господарки русло.