15 вересня (продовження 1)

Ніколи не підходила до цього місця так близько. Тільки тепер, підступивши, я зрозуміла, як виглядають будинки-привиди. Тут справді може водитися нечиста сила. А той, хто не вірить у нечисту силу, мимоволі змінить переконання.

Покинутий і напівзруйнований маєток панів Ржеутських насправді не виглядав зблизька палацом графа Дракули або іншим пристановиськом зла. Поки ми сюди їхали, Бондар устиг коротко розповісти, що міцні мури та круглі готичні вежі трималися тут аж до війни. Під час бойових дій артилерія попсувала мури, а радянські гармати, поставлені на пряму наводку, начисто зчесали вежі, де засіли німецькі кулеметники. Від колись пишного маєтку залишилися тільки стіни, рештки муру та де-не-де – щось подібне до стелі, яка з часом поволі обвалювалася. Довести до ладу цей каркас намагалися кілька разів, але далі організованого суботника з розчищення території від каміння та іншого сміття не пішло.

Проте якась незрозуміла мені моторошна атмосфера в цьому місці все ж таки залишилася.

Ми неквапом обійшли зруйновану будівлю. Вікна дивилися на нас порожніми зіницями. Деякі з них були забиті хрест-навхрест почорнілими від часу дошками. На деяких теліпалася лише одна дошка на іржавому цвяхові. Ставши навшпиньки, я спробувала зазирнути всередину. Звідти війнуло порожнечею, тваринами і громадським туалетом.

– Хочете зайти? – поцікавився ззаду Бондар.

– Якось не дуже… – скривилась я.

– Тут чого тільки не було… Бомжі підночовують, це зрозуміло. Колись, років п’ятнадцять тому, поліція звідти бандитів викурювала. Пам’ятаєте часи, коли всі кругом стріляли? Грабонули відморозки обмінник у Хмельницькому, на машині до Подільська доїхали, а тут бензин закінчився. Ну, вони сюди, під панські стіни. Менти їх оточили, постріляли трошки один в одного, тоді бандити здалися. Ще якось одна газетка заявила: тут збираються сатаністи. Мене забембали цими сатанистами – півроку від цікавих журналістів відбивався.

– А сатаністи були чи ні?

– Курку з відрізаною головою поруч знайшли, ось вам і всі сатаністи!

Усе ж таки я ризикнула, попросила Бондаря підсадити. Він акуратно, але сильно взяв мене за талію, я підтягнулася на руках, сперлася коліном на підвіконня і стрибнула всередину. Обтрусилася, підняла голову. Стелі не було, наді мною, окреслені прямокутником стін, плили сірі хмари.

Якщо я й сподівалася знайти тут хоч якісь сліди, то марно. Довкола – покришена цегла, щебінь, бите скло. На камінні сліди не лишаються. Хто б не стояв учора вночі на уламку стіни, його присутності тут не помітиш.

Роззирнулася. Не знаю, як використовували саме ці покої раніше. Може, то була спальня для гостей, може – дитяча, цілком можливо – будуар. Тепер тут порожнеча, а про присутність людей нагадують хіба написи на стінах. Ось пацифік намальований, ось – свастика, правда, якась крива, обведена колом і жирно перекреслена білою лінією, випшиканою зі спрею. Звичайно, матюки, куди ж без них. І аматорські порнографічні картиночки та просто малюнки, що «майстерністю» нагадували дитячі вправи. Серед них виділявся ідеально правильної форми піднятий член, обрамлений знизу півкулями яєчок. Біля головки йому намалювали очі, ніс, півколо усміхненого рота, з якого вилітає булька із написом усередині: «В атаку!»

Зрозуміло. Чужі тут не ходять, привиди не водяться.

Роздивляючись графіті, я стояла спиною до дірки, на місці якої колись давно були двері. Ззаду зашурхотіло. Уклякнувши на місці, я вся перетворилася на слух, переконуючи сама себе: мені все вважається, і нікого тут нема. Шерех повторився, і це, як не дивно, вивело мене із заціпеніння. Повільно повернувшись усім корпусом, я побачила собаку з хворобливо червоними очима. Пес стояв у дверному отворі й витріщався на мене, ледь схиливши голову на правий бік. Я не особливо знаюся на породах, але собака, явно бродячий, був схожим на вівчарку, матір якої злигалась одразу з кількома злими дворовими псами, котрі зірвалися з ланцюга.

Собака ступив крок до мене.

Я почала присідати, не спускаючи з тварини очей. Під ногами валялася купа каміння, права рука вже готувалася схопити перший-ліпший.

Собака глухо загарчав.

Я вже майже сиділа на землі, рука намацала каменюку.

Собака загарчав голосніше, потім коротко і лунко гавкнув.

Я пожбурила каменюку прямо в нього, не сподіваючись влучити, а більше бажаючи відлякати від себе. Коли собака зайшовся у гавкоті, кинула ще кілька каменів, а потім посунулася до стіни ліворуч від себе. Чи я раніше не помічала уламка арматурини, що лежав між битим камінням під стіною, чи зауважила тільки тепер, коли відкрилось якесь третє око – сказати важко. Пес і далі гавкав, проте залишаючись стояти на місці, ззовні щось вигукував Бондар, а я, зібравшись із духом, швидко посунулася вліво, підхопила ребристого металевого прута і рвучко замахнулася. Собака, не перестаючи гавкати, посунув задом геть від мене і за якусь мить щез.

Я, своєю чергою, кинулася до підвіконня і буквально перелетіла через нього, не випускаючи арматурини з руки. Мій супутник спробував зловити мене, та я наскочила на нього так, що він утратив рівновагу і ми обидва гепнулися в траву. Бондар при цьому реготав, а мені було не до сміху: тепер усвідомила, що цей пес налякав мене, цілком серйозно спробувавши кинутися з вишкіреними зубами в атаку.