15 вересня, субота. ТУТ БУВ МІНОТАВР

Снідали понуро.

Я залишила Жихаря спати в машині, й він, наче байбак, проспав там до ранку. Потім прийшов проситися до Тамари, але та вже знала про наші вчорашні пригоди і була не в гуморі. Не через самоволку Стаса – до його самостійності тут уже звикли. Жихар отримав по самі помідори за пиятику, і його як покарання позбавили законного похмелятора. Навіть Олег за всієї чоловічої солідарності та симпатії до Стаса нічого не міг зробити: розвів руками і запропонував міцного чаю. Звісно, Жихар мав повне право зараз розвернутися, кудись піти і почати сеанс лікування. Але я помітила – йому зовсім не хочеться ніде вештатися.

Почасти тому, що в Комарових удома відчувалася справді родинна атмосфера, і його тут сварили люблячи, наче дитя-переростка. А почасти через мене. І мені це не здалося: похмільні чоловіки дуже важко приховують свої істинні почуття й бажання.

Аналізувати зміни в чоловічій поведінці я поки що не була схильна. До того ж мої думки більше займало побачене вночі на руїнах. Безголовий привид існує, або я з’їхала з котушок. Чи не так: існує щось, якесь явище або навіть якесь дійство, котре я сприйняла за безголову примару. Так мені, людині з матеріалістичними переконаннями, комфортніше вважати. Поки я не знайшла цьому логічного пояснення, про видіння краще мовчати. Тим більше – не перейматися тим, що ти впала в око розлученому провінційному поліцейському і не поспішати робити з цього факту жодних висновків та переглядати власну манеру поведінки.

Із живими людьми та з цим світом з’ясуємо. Тут би спочатку щодо мертвих та гостей із того світу щось зрозуміти.

Але поки все глухо. Колишня дружина Едуарда Сизого виявилася витривалою жінкою. Зомліла не відразу. Оглянула роздягнений труп, намагаючись не дивитися на прикрите простирадлом місце, де мала бути голова. Упізнала характерну родиму пляму на стегні. Й аж потім, коли її вивели з моргу, зойкнула і просіла на землю. Та коли жінку повернули до свідомості, нічого цікавого та корисного про свого колишнього чоловіка вона розказати не змогла. Жили, розлучилися, донька вийшла заміж, син крутиться в середньому бізнесі. Чи були у покійного вороги? Хто його знає… Вони давно не спілкувалися. Чи були подруги? Теж невідомо, його особисте життя жінку не цікавило. Розлучилися без видимої причини. Прожили разом двадцять два роки, втомилися. Так буває.

Якщо додати до цього нашу вчорашню безрезультатну поїздку в Кам’янець, то розслідування повертається до відправної точки. За способом убивства дві справи треба об’єднувати в одну, що і зроблено. Але крім того, що Дорошенкові та Сизому відрубали голови сокирою після того, як задушили, спільного тут більше нічого нема. Жертва номер один – рецидивіст, старий каторжанин. Жертва номер два – людина з вищою освітою, іменитий журналіст, ніколи проблем із законом не мав. Навіть ці його справи з укладанням путівника по злачних місцях теж не підлягають під жодну зі статей кримінального кодексу і не мають складу злочину. Ми, правда, не знаємо, чи був Сизий ще десь. Раптом усе ж таки комусь його цікавість видалася небезпечною? Та проаналізувавши таку можливість, Тамара і сумний Стас вирішили: подальше копання в цьому напрямку не має перспектив.

Ну а я, поснідавши, розробила власний план дій. Не знаю, чи мають мої розробки хоч якісь перспективи, але все ж таки мушу задовольнити свою цікавість до кінця. Привид мені не приснився. Він не явився до мене під дією психотропних засобів. Я почула про нього, потім побачила його. Або в Дунаївцях справді всі сліпі та глухі, або всі щось знають і дружно мовчать, або навмисне не хочуть накладати місцеву легенду на день нинішній.

Жихар ще трохи покрутився і попросився поспати в кухні. Ніхто з господарів не заперечував, тим більше, що хоча суботу за нинішньої ситуації в місті вважали робочою, робити все одно не було чого. Ніяких версій, ніяких припущень. Тамара почала збиратися на роботу відписувати папери, Олег повів дітей до бабусі, а я, коли лишилася сама, зателефонувала Анатолієві Бондарю.

***

– А вам, Ларисо, легенда про Безголового не дає спокою. Зачепило?

– Не те слово. Знаєте, тільки дурень не проведе паралелей. Тому мені здається. що дурнів довкола забагато.

– Наприклад?

– Ви знаєте цю історію краще за мене. Я говорю не про саму легенду, не про події сторічної давнини. Кожна з трьох жертв ніяк не пов’язана з іншими замордованими. Чоловіки були різного віку і належали до різних соціальних прошарків суспільства. Кожного з них, як, зрештою, і кожного з нас могли вбити з якоїсь іншої причини. Банківський працівник Боровиков ризикував накласти головою за позашлюбний зв’язок із панною Ржеутською. Вбивця Гнатюк якимось неймовірним чином усе ж таки міг отримати своє за те потрійне вбивство від якихось ефемерних родичів чи друзів людей, котрих він порубав. Нарешті, крамар, як його…

– Тетерук.

– Еге ж, Тетерук – жертва свого прикажчика, якого змусили взяти на себе інші вбивства. Але якщо відкинути ці припущення – хто і чому сто років тому міг справді убити однаковим способом двох людей?

– Трьох, – машинально поправив Бондар.

– Двох! – вигукнула я з нотками перемоги в голосі. – Прикажчик – реальний убивця, і він признався. Я навіть готова припустити, що спосіб убивства він обрав під впливом чуток про привида. Є два вбивства, що їх не можуть розкрити. А де два, там і третє. Тому прикажчик з усією хитрістю, на яку лише здатен, замаскував свій злочин під справу рук нечистої сили в надії, що на привида все і спишуть. Потім, піддавшись ейфорії, просто не втримав дурного язика на припоні. Все виглядає логічним. Того, хто вбив закоханого клерка і каторжанина, не знайшли тоді й тим більше безглуздо шукати тепер. Мова про принцип: сьогодні все повторюється.