14 вересня (продовження 1)

– І що це все означає? – поцікавилась я в Жихаря, вдягнутого у традиційні джинси, кросівки, сірий светр та шкірянку. Він навіть не поголився, і, здається, вже щось пив. А туди ж, на побачення! Чи це для хоробрості?

– Що – «це»?

– А якби в мене виникли інші справи?

– Які?

– Інші! Я, між іншим, тут у відпустці…

– Значить, ти вже не цікавишся нашими резонансними вбивствами?

– Послухай, ми знайомі четвертий день, на «ти» перейшли вчора, а ти уже вриваєшся в мої плани…

– Лоро, – перервав мене Стас, рвучко взявши ручиськами за плечі й ледь стиснувши, нагадавши мені цим поведінку молодого ведмежати грізлі, яке я колись бачила по «Анімал планет».

– Пусти, – у своє прохання я поклала максимальну кількість льоду.

– Ага, – він забрав руки, й аж тепер я помітила, як сяє в його очах азарт. – Ну, словом, мені здається, що все це тобі ще цікаво. В усякому разі, мені дуже хочеться, аби було так. І зараз ти послухаєш одну коротеньку веселу й повчальну історію.

– А що потім?

– Потім сядемо на твою машину і поїдемо в Кам’янець. Мені здається, там ми почуємо продовження цієї історії…

– Отак, значить! Я потрібна тобі як водій! І це вже третій раз за… Коротше, знаєш що?

– Тобі нецікаво, що можеш почути?

– Це має якийсь стосунок до двох убивств?

– Не знаю точно. Але до особистості громадянина Сизого, талановитого журналіста і дослідника легенд нашого краю, – прямий. Можу тобі усе розказати, але хочу, щоби ти сама послухала. Погнали?

– Куди? – сказавши так, мимоволі зловила себе на тому, що безпардонність Жихаря і його цілком чоловіче бажання користуватися жінкою по максимуму – правила гри, які мені завжди не подобались, але саме зараз я чомусь готова їх прийняти.

– Спочатку до «Павука».

Ну, для походу в клуб під назвою «Павук» я виглядаю цілком нормально: непоказний робочий брючний костюм разом із жилеткою спокійних тонів. Правда, поруч з одягненим «а-ля босяк» Стасом я все одно виглядаю як відмінниця, до котрої прикріпили двієчника та хулігана для перевиховання, причому всі, навіть ті, хто дав таке доручення, розуміють: справа безнадійна…

Не знаю, що я чекала побачити всередині закладу, над дверима якого розпластався величезний потворний павук, основою якого був, імовірно, дротяний каркас, обтягнутий темною ворсистою тканиною. Переступивши поріг, я опинилася в стандартному прямокутному приміщенні зі столиками, розставленими по кутках, із сучасним танцполом посередині, з широкою барною стійкою та невеличкою напівкруглою сценою. Поки ми йшли, Стас пояснив, що в «Павуку» час од часу грає жива музика – лабають місцеві музиканти, інколи приїздять команди з довколишніх райцентрів, іноді наскакують хлопці з Хмельницького. Поки що грала неголосна нейтральна фонова музичка, та на сцені біля апаратури вже вовтузилися пацанчата петеушного віку. «Живими» концертами народ тут розважали по п’ятницях, суботах і неділях.

Одначе в усьому цьому таки була одна особливість. Можна сказати, місцевий ексклюзив. Зі стін на відвідувачів дивилися червоно-клітчасті Спайдермени. Постер Людини-павука красувався на барній стійці. А за стійкою стояв він, справжній живий Спайдермен. Клуб відкрився кілька годин тому і готувався працювати, як водиться, до пізньої ночі. Тому те бармен уже вбрався у робочий одяг.

– Цікаво, в них були проблеми з порушенням авторського права? – поцікавилась я.

– Ти про що?

– Якби вони почепили всю цю павучу лабуду в себе вдома, – нема питань. А так це називається використанням чужого бренда з комерційною метою.

– Такі ви всі кручені у Києві, – відмахнувся Стас. – Мене ці люди-павуки напружують зовсім з іншого боку. Наркота тут крутиться, і ніхто нічого зробити не може, чи, радше, не хоче. А так будь вони хоч павуки, хоч бетмени, хоч фреді крюгери, гори воно синім полум’ям! Нам туди!

Жихар узяв мене за руку і підвів до столика в найглибшому кутку. Щойно ми присіли, до нас підбігло дівча. Біла футболка з павучком усередині була, очевидно, клубним одягом офіціанток. Уніформу дівча вдягнуло на голе тіло, молоді дозрілі груди випинали, натягуючи тканину, а павук почувався затишно між увінчаних гострячком кружалець сосків.

– Тут годують? – поцікавилась я в Жихаря.

– Я тут не їм. Але повинні, еге? – Стас суворо глянув на дівча, і воно швиденько підсунуло мені дешевенький файл із зображенням Спайдермена. Перелік наїдків уміщався з одного боку стандартного аркуша паперу, пропозиція напоїв – з іншого.

– Та-ак, – я пробіглася очима по цінах. Звичайно дивлюся на перелік страв, але тут після київських прейскурантів ціни впадали в очі відразу і не могли не тішити демократизмом. – У вас тут павуків не смажать часом?