14 вересня, п’ятниця. ПРОДАЖНІ ЖІНКИ І ПРОДАЖНІ ЧОЛОВІКИ

За столом у закутку невеличкого, тісного, проте дбайливо зібраного та впорядкованого музейного архіву тиждень тому сидів Едуард Сизий. Тепер Бондар запропонував присісти мене й поклав копії документів.

– Можу запропонувати два варіанти, – сказав. – Роздрукую все на комп’ютері, архів зберігається на дисках, на моє прохання розробили спеціальну програму. Або читайте ксерокопії оригінальних документів.

Я обрала ксерокопії. Комп’ютерні роздруківки перетворювали почуту вчора легенду на історію, котру спритні автори сенсацій видумали для «жовтих» видань. А ксерокопії хоч і не оригінали, проте все ж таки викликають більшу довіру. Правда, для абсолютної чистоти експерименту я збиралась їхати в Хмельницький, до обласного архіву, а до Бондаря навідалася лише за порадою, куди і до кого краще звертатись, аби прочитати потрібні документи.

– До мене, – усміхнувся той. – Навіщо вам кудись ганяти, бензин палити, коли в мене тут, на місці, все те ж саме, тільки не таке порошне і в руках не розсипається, як оті старі папірці. До того ж із архіву будете довго все це добувати. А тут я вас посаджу, та й читайте собі. Тільки навіщо воно вам треба?

Аби ж я знала…

***

Уранці озвався Стас, про щось довго говорив з Тамарою телефоном.

Зрештою вона роздратовано кинула в трубку: «Роби що хочеш!», випила міцної кави і з понурим виглядом, не маючи бажання щось мені пояснювати, приречено подалася виконувати нинішні невеселі обов’язки. Ось так несподівано я залишилася сама і зрозуміла – на відміну від учорашнього дня, нині мені буде сумно. Справа трошки зрушилася, й усім не до мене, що цілком логічно і справедливо. А раз так, мені лишається або справді насолоджуватися самотністю та спокоєм, якого я так довго прагнула, або спробувати переконатися, чи місцева легенда про Безголового – саме та дурниця, на яку не варто звертати увагу при розслідуванні незвичної для цих місць кримінальної справи.

Для цього треба хоча б прочитати протоколи сторічної давнини, про які вчора говорив Анатолій Бондар.

Ось так я опинилася за столом у закутку музейного архіву.

Так, що ми тут маємо?

Протоколи написані від руки, до того ж – із дореволюційними «ятями», хоча безграмотність ріднить царських поліцейських та ментів незалежної України. І пробиратися б мені крізь ці перешкоди довго й нудно, якби не долучений до кожної ксерокопії спеціальний аркуш із, так би мовити, перекладом. Бондар, залишаючи мені це, обмовився: він сам сидів і старанно, каліграфічним почерком переписував усе – комп’ютерів у нього тоді, коли це робилося, не було. Словом, директор краєзнавчого музею міста Подільська – ще той фанатик. Таких пошукати треба.Уважно дочитавши все до кінця і нарешті з почуттям виконаного перед самою собою обов’язку смачно потягнувшись та хруснувши кістками, я підвелася, пройшлася архівною комірчиною. Бондар царським жестом дозволив мені вмикати електрочайник, навіть запропонував на вибір кілька пакетиків чаю, розчинну каву і таку, яку можна запарювати. Звісно, я обрала останній варіант. Запаривши ґрунтовне горня, примостилася біля віконця. Воно виходило у сад, і сьогодні відлюдкуватий дядько в незмінних штормівці та бейсболці вовтузився там біля невеличкого акуратного флігеля, очевидного ровесника музейного будинку. Я вже знала, що дядько цей – музейний сторож, живе в цьому флігелі й таки справді не надто говіркий та приязний до сторонніх. Ну, мені з ним говорити нема про що, та й дітей, як мовиться, не хрестити.

Сьорбаючи каву, ще раз прокрутила в мозкові основні тези прочитаного. Конспективно все виглядає ось як.

17 серпня (за новим стилем це 1 вересня) 1907 року міщанин Прокіп Маламуха, повертаючись пізно увечері від кам’янецького нотаря, який допомагав йому залагодити справу спадщини на свою користь, а не на користь заміжньої сестри, наткнувся в околицях маєтку Ржеутських на чоловічий труп. Голова була відтята від тулуба, поліцейський пристав із Ржеутового Яру згодом знайшов її далеко в кущах глоду. Наступного дня під обід прибув із Проскурова слідчий повітової кримінальної поліції Ярослав Рудницький. Він ще раз опитав і без того переляканого Маламуху, потім оглянув тіло та дійшов наступних висновків. Перше: жертва – чоловік років тридцяти п’яти-сорока, пристойно вдягнений, отже – не випадковий волоцюга. Друге: при ньому в кишені знайшли золотий годинник на ланцюжку і гаманець із волової шкіри, в якому – сто двадцять вісім рублів асигнаціями. На ті часи сума пристойна, я знала це і без поліцейських протоколів. Тому цілком погодилася з поліцейським слідчим Рудницьким: хто б не вбив невідомого, пограбувати жертву злочинець наміру не мав.

Панів Ржеутських на той час у резиденції не було. На господарстві лишилася тільки Ганна, дружина молодшого панича. Коли слідчий показав їй фотографічну картку, та зойкнула і зомліла. Поліцейські вирішили, що це – від незвичного видовища: голову жертви сфотографували окремо. Проте управитель справами Роман Сокальський конфіденційно пояснив Рудницькому: добродій, чиє обличчя зображене на фотокартці, кілька разів приїздив сюди в гості до панянки. Причому завжди в той час, коли панича не було вдома. Отямившись, Ганна, приперта до стінки прямим запитанням слідчого, призналась у незаконному позашлюбному зв’язку зі Степаном Боровиковим, помічником керуючого проскурівським відділенням Південно-Російського промислового банку. Шлюб із паничем Ржеутським – наслідок давньої оборудки її батька і батька її нинішнього чоловіка. Тому виходець із проскурівських міщан Боровиков почав уперто робити кар’єру фінансиста, щоби одного разу виступити гідним супротивником родовитому та впливовому дворянинові.