13 вересня (продовження 2)

Кімнатку, куди мене завів Бондар, амбітно назвали «Залом Ржеутського». Так він пояснив, поки ми йшли через увесь музей. З огляду на те, що я вже знала про досягнення тутешнього директора, мені було цікаво хоча б побіжно глянути на результати його зусиль. Але крім видимого – справді високоякісного і дорогого ремонту – більше не могла побачити нічого. І пробачення для мене могло служити лише те, що галопом не ходять не тільки по експозиціях краєзнавчого музею Дунаївців, а й навіть по музеях та виставкових залах Лаври і Лувра.

Зате зал Ржеутського я мала змогу роздивитися. Тут явно титанічними зусиллями Бондаря та його працівників зібрали все, що стосувалося польських панів Ржеутських, чия резиденція була тут півтори сотні років. Стіни прикрашали портрети чоловіків у парадній військовій формі різних епох та жінок у бальних сукнях. Я не великий знавець образотворчого мистецтва, але все ж таки звернула увагу: лише один портрет, що зображав бундючного вусатого пана в гусарському мундирі, був, очевидно, оригінальною роботою. Решта – плоди праці та, вважаю, фантазії і творчої уяви сучасних художників.

Окремо на стіні висіли картини, що зображали маєток Ржеутських до його занепаду, в кращі часи. Причому хто б його не малював, усі чомусь намагалися зобразити щось подібне до готичного замку. В кутку під склом висіла старовинна шабля. Теж окремо, так само під склом, стояв об’ємний і дбайливо виконаний макет цього самого маєтку. Ще під склом лежали якісь пожовклі папери, що, мабуть, також стосувалися Ржеутських.

– Це – Вітольд Ржеутський, – директор став біля портрета гусара. – Той самий, полковник, завдяки якому маєток досягнув піку розквіту, а потім теж стрімко почав занепадати через прокляття, що накликав на свій рід пан Вітольд. Власне, через це маєток досі перебуває в такому печальному стані. Я, звісно, роблю все можливе, щоби його відбудувати, але моєї ініціативи замало. Знаєте, скільки це коштує? І сума, про яку думаю, приблизна та може збільшитись у процесі роботи. До того ж ще аспект – слава будинку з привидами…

– Анатолію… як вас по батькові?

– Просто Анатолій, я вас дуже прошу! Між нами не така уже й велика різниця у віці!

– Гаразд, Анатолію, ви б краще почали спочатку. Бо говорите так, наче я все давно знаю і розумію, про що йдеться. Це якась місцева легенда, і ви оце вирішили мене трошки розважити?

– Аби ж усе зводилося до розваг… – Бондар знову зиркнув на мене дивним блискучим поглядом. – Вибачте, я справді не подумав. Значить, давайте спочатку, – він кахикнув і став у позу екскурсовода: – Навряд чи для вас новина, що територія сучасного Поділля тривалий час була частиною Польщі, перебуваючи під владою Речі Посполитої. Після другого переділу Польщі Поділля відійшло до Російської імперії. Дід Вітольда, Броніслав Ржеутський, отримав ці землі в дар від польського короля за особливі заслуги перед батьківщиною. Місцевість так і називали – Ржеутів Яр. Таким чином, кілька наступних поколінь тутешніх Ржеутських – це потомственні родовиті дворяни, вихідці з роду коронних гетьманів Речі Посполитої. Коли влада помінялася, перехрестились із католицтва на православ’я та з кінця вісімнадцятого століття і до більшовицького перевороту були підданими російських царів. Навіть якщо вам не дуже цікаво, – не змінюючи тону, мовив він, і  мені стало соромно за неможливість приховати пісний вираз обличчя, – то ця невеличка інформація потрібна для розуміння того, що говоритиму далі.

– Вибачте, я не…

– Нічого, – відмахнувся Бондар. – Потерпіть ще трошки. Отже, внук Броніслава і син Яноша Ржеутських – молодий Вітольд – зробив стрімку і, я б сказав, шалену військову кар’єру в російському війську. Вже у двадцять вісім років дослужився до полковника, можете уявити! Я не готовий сказати, як ставився Броніслав до синового, кажучи по-сучасному, колабораціонізму, проте Вітольд, очевидно, збирався робити військову кар’єру незалежно від того, в якій армії доведеться служити і за яку державу воювати. Хоча Ржеутські ніколи не були апологетами національної ідеї, та менше з тим – не про це, зрештою, мова. Відомо, що кожен стрімкий злет завершується не менш стрімким падінням. У випадку з Вітольдом – буквально: якось уночі він повертався верхи додому через ліс, і на нього наскочила вовча зграя. Переляканий кінь поніс, утрапивши в яму, зламав ногу і впав, викинувши вершника із сідла. На щастя, це сталося майже поруч з хатами. На крик вибігли селяни зі смолоскипами, вовків погнали, молодого пана принесли непритомним у першу-ліпшу хату, туди ж покликали лікаря. Спина виявилася не дуже пошкодженою, і ходити після тривалого лікування Вітольд усе ж таки міг. А ось із правою ногою все виявилося складніше: серйозний перелом, шини накладали поспіхом, і вона неправильно зрослася. Словом, із часом полковник таки майже позбувся кульгавості, але на продовженні військової кар’єри треба було однозначно ставити хрест. До речі, нам удалося дізнатися, що ось цей портрет Ржеутського малював художник-француз через два роки після того, як це сталось і Вітольд вийшов у відставку, оселившись у родовому маєтку.

Поки він говорив, я пересунулася ближче до вікна і сперлася на підвіконня. Щось невловимо змінилось, і я враз помітила, що саме: зранку світило сонечко, авансуючи скоре наближення бабиного літа, а поки ми були в музеї, воно зникло за хмарами. Більше того: хоча була лише пообідня пора, довкола за вікном несподіваним чином потемнішало. Так завжди, коли збирається на дощ. Ось тільки дощем, здається, й не пахло. У голову відразу ж спало несподіване визначення – довкола стало свинцево.