13 вересня, четвер. БУЛО ЦЕ ДВІСТІ РОКІВ ТОМУ

Дивно, що зранку від Жихаря не тхнуло пивом. Правда, одеколон, яким він користувався після гоління, смердів ще гірше, і сірого светра Стас не кинув до прання, але йти поряд із поголеним чоловіком усе ж таки приємніше, ніж із зарослим зачуханим мужиком. У всякому разі, для мене.

…Тамара, вислухавши мої теорії під ранкову каву, сказала мені те ж саме. Готель у містечку невеличкий, два поверхи і двадцять номерів. Якщо сюди і приїздять туристи, то не зупиняються на нічліг: зайдуть у музей, подивляться на руїни маєтку пана Ржеутського, вип’ють чогось у «Павуку» і рушають далі, до Кам’янця, там усе ж таки набагато цікавіше. Хто і навіщо зупиняється в готелі, для Томи лишається загадкою. У готельному барі тусуються переважно місцеві, це розумна альтернатива «Павуку». Все те ж саме, навіть танцювати можна, а ціни не такі пафосні.

Упродовж тижня ніхто з гостей Подільська, які поселились у готелі, не зникав без сліду. Всі, хто виїхав, розплачувалися, звільняли номери й нічого там не залишали. Правда, є тут одне «але»: про все це Тамара дізналася ще позавчора по обіді, не виходячи з кабінету. Просто набрала телефон директорки, поговорила з нею і заспокоїлася. Ну, а потім почалась міні-епопея із затриманням Хмари…

У мене не було жодних причин іти зі Жихарем у готель. Більше того – я не мала формального права втручатись у процес розслідування. Ось тільки Стас сприйняв моє бажання пройтися з ним як щось само собою зрозуміле, а те, що для нього не існує формальних правил, я почала підозрювати ще вчора.

Готель називався «Поділля», і всі мої прогнози щодо нього справдилися. Колись, ще до революції, тут жив хтось багатий. Потім, очевидно, цю будівлю використовували для різного, часто протилежного призначення. Жихар устиг повідати мені, що тут був повітовий комітет комсомолу, потім – дитячий притулок, згодом – німецький військовий госпіталь, опісля – теж шпиталь, але для радянських солдатів, нарешті – прихисток для численних контор. Власне готелем «Поділля» цей будинок став у шістдесяті роки, коли частину контор закрили, а іншу – переселили в спеціально збудоване адміністративне приміщення. Відтоді тут дуже рідко робили ремонт, а номери й досі залишаються без зручностей: на кожному поверсі – один туалет і один умивальник на всіх, а на першому гостей пускають за окрему плату в душ.

Номери тут переважно були на дві й на чотири особи. Є винятки – «люкс», у якому дві кімнати і новий телевізор, та «напівлюкс» – кімната зі старим телевізором. У цих двох номерах прилаштували вмивальники. Окремий туалет для мешканців «блатних» номерів не передбачили.

Усе це мені розповів Жихар, а потім повторила директорка готелю, на диво лагідна жіночка років під п’ятдесят. Одразу ж додала:

– Знаєте, ми ще так робимо: поселяємо когось у звичайний двомісний самого. І якщо ніхто не підселяється, гість платить як за одне місце, а живе собі в номері сам-один. Усі ж люди, всі все розуміють.

– Значить, Юріївно, нікого підозрілого за минулий тиждень не поселяли? – уточнив Стас.

– Тю, Стасику, хто в нас тут підозрілий і кого ми в чому підозрюємо? – знизала плечима директорка. – Максимум, що можуть, – серед ночі в бар за пляшкою піти. Ти ж знаєш, у нас тут ніколи нічого. А в барі за весь час, що я директором, жодного разу в морду ніхто нікому не дав. У нас усе культурно, – говорячи це, жіночка дивилася чомусь на мене.

– Давайте так: хто до вас заселявся зі шостого по десяте? Не секретна інформація?

– Тю, чого це секретна? А шостого я навіть сама поселяла… Чекай, не шостого – п’ятого. Точно, минулої середи Людка, адміністраторка наша, чоловіка повезла до бабки в село: тут недалеко від горілки замовлять. Ой, знаєте, так п’є, так п’є, а така ж людина хороша! – вона знову перемкнулася на мене.

– Це яка Людка? Саливониха? Так Саливону вже все, гайки, скільки можна його лікувать? – підтримав розмову з видом знавця Жихар. – За ним, правда, ніколи нічого не було, просто запиває раз на два-три місяці. Тихий такий, на базарі в нас вони торгують.

Відомості про якихось Саливонів із Саливонихами були для мене явно зайвими. Та я терпляче слухала, все ще сподіваючись, що в готелі ми не витратимо часу даремно.

– Ти його, Стасику, давно не бачив. Людка казала: він сам хоче, тільки не знає, до кого тепер іти. Усе вже перепробували. Ну, їй хтось бабцю порадив, тому й відпросилася. Точно, я його поселяла!

– Кого?

– Того, київського, – директорка говорила це так, ніби ми повинні знати всіх київських, які приїздять до Дунаївців й знімають номери в готелі. – Років сорок йому, може сорок п’ять. Я чого згадала: запропонувала йому такий варіант, ну, двомісний на одного, так дешевше. А він уперся: давай «люкс». Мені що: «люкс» саме звільнили якісь молодята, я йому й відчинила. Раз не ночував, це було, – вона на секунду наморщила лоба, – з п’ятниці на суботу, правильно. Речі залишав і щоранку продовжував номер за собою, у нас порядок такий. Ну, платив за наступну ніч. А в понеділок після обіду виписався, речі забрав і чухнув кудись.

Ми зі Жихарем перезирнулися.