12 вересня (продовження 2)

Цей день був ще багатий на події.

Після того, як я залишила Жихаря з його колегами і службовим телефонним апаратом, мене перехопив начальник поліції Дунаївців. Яровий запросив до себе в кабінет і навіть пригостив розчинною кавою, після чого пояснив: йому дуже приємно, що київські адвокати турбуються дотриманням законних засобів дізнання, але я в цій усій справі – людина випадкова. І саме мене йому тут не вистачало після дружного приїзду й щоденної атаки центральних українських телеканалів та «пістонів», що він регулярно отримує від начальства усіх рівнів. А начальства над ним ох як багато: що обласного, що міністерського. Словом, я не повинна ображатись і мушу розуміти, наскільки заважаю поліції працювати.

Згодом, уже ввечері, Тамара в особах розповіла про скандал, що Яровий влаштував у прокуратурі. Слідча Комарова, бачте, перешкоджає слідству, яке сама ж і веде. Хоча вона підлегла, на думку начальника поліції має повне право не зважати. Звісно, в неї була розмова з керівництвом, але ознайомчо-профілактична. Всіх цікавила законність чи антизаконність моїх дій, а хто я, власне, така і звідки взялася на голову полковника Ярового.

Олег у висновках був категоричніший: задницю начальникові поліції вже давно пора підпалити. Якби не я, менти до вечора розкололи б Ваську Хмару, і вони мали на це повне право. За неписаними правилами, хто стріляє в поліцейських, той автоматично опиняється поза законом і на нього не поширюється жодна зі статей Декларації прав людини. А Стасик Жихар, між іншим, узяв би в процесі розколювання найактивнішу участь, не переймаючись муками совісті. Сказано ж: дві статті затриманий уже має, намалювати третю – не проблема. Стас хороший хлопець і свою справу знає, ось тільки не ідеальний він, бо в системі працює.

Нарешті, пізно увечері, зателефонував Жихар. Я дала затравку і показала йому правильний напрямок: упродовж останніх десяти днів у різних містечках області невідома група скоїла чотири збройних напади на міні-маркети. У двох випадках свідки бачили «Жигулі». Діяли розбійники всюди однаково: заходили перед самим закриттям, двоє тримали всіх, хто в цей час був у торговому залі, під прицілом, третій вичищав касу і хапав з полиць дорогий алкоголь: коньяк, віскі, джин, бехерівку. Жертв не було в жодному випадку, хоча раз нападники таки пальнули в стелю – охоронець спробував опиратись. Усі потерпіли заявляли: один бандит тримав у руці пістолет, другий – обріз.

Дати двох нальотів співпали з датами вбивств, скоєних у Дунаївцях.

Навіть якщо відштовхуватися не від третього вересня, коли знайшли тіло Дорошенка, а від першого, коли, за висновками експертів, йому заподіяли смерть, усе одно в Хмари алібі: першого вони бомбонули крамницю у Старокостянтинові, а третього – в Кам’янці-Подільському.

Годину тому Васька Хмара почав колотися, признаючись у співучасті в збройних пограбуваннях, здійснених на його машині, й відхрещуючись від убивств. Тепер його поведінка стала цілком зрозумілою. Признатися, що був у Дунаївцях, – опинитися першим у списку підозрюваних у вбивствах. Довести своє алібі – розбійництво спливе саме собою. З двох зол Хмара вибрав, як йому здавалося, менше, хоча за стрілянину по ментах отримає сповна.

Але мене це вже не має хвилювати. Подвійне убивство на нього не повісять, як би це не засмучувало пана Ярового. І хоча тепер я можу не перейматися долею мого так званого клієнта, Тамара і Стас Жихар повинні починати все з нуля.

Не думаю, що вони образилися на мене.

***

Цього разу в Томи всі полягали спати рано, та й мене цей день виснажив не менше, ніж родину Комарових. Однак серед ночі я прокинулась і сіла на ліжку, чого зі мною раніше ніколи не траплялося. Намагаючись зрозуміти причину, знову лягла, випрямившись на спині, й спробувала пригадати, з якими думками засинала.

Щось же таке було…

Здається, щось пов’язане з домом.

Правильно, з домом. Тамара, йдучи вкладати дітей, обмовилася, що я, мовляв, уже повинна перестати відчувати себе в гостях. Не знаю, з якого приводу вона так сказала і про що ми говорили перед цим, тільки слово «гості» чомусь зачепило мене, наче наждаком пройшлося по свідомості. Ну, гості. Правильно, що б там не казала Тома, як би до мене не ставилась і як би мені не було в неї затишно, я все одно в гостях…

Ага! Ми зачепили мою хронічну нелюбов до готелів, особливо – наших. Причому всіх чохом: готелі та гуртожитки я справді ненавиджу. Людський мурашник у будь-якому вигляді сприймати не готова. Так, стоп, ключове слово від «гостя» – «готель». Готель – це місце, де зупиняються гості міста. Люди, котрі приїхали в незнайоме місто, де в них нема хороших знайомих, яких вони своєю гостиною зовсім не завадять…

Ось воно!

Я знову сіла на ліжку. Миколу Дорошенка ідентифікували навіть без голови, бо він був гостем конкретної людини – Валентини Глибокої. А що робив тут невідомий, який став другою жертвою? У поліцейській базі його даних нема, отже, закону він жодного разу не порушував. І від місцевих жителів нема жодної заяви про зникнення родича, знайомого, сусіда чи гостя.

Гостя.

Ну чому все так просто? Треба пошукати в готелі.

З цією думкою я не могла заснути до ранку і, почувши, як у Томиній кімнаті дзвонить будильник, підхопилася раніше за неї.