12 вересня (продовження 1)

Із волосся Хмари на стіл, за яким сидів оперативник, капала вода.

У дворі поліції, біля гаражів, Ваську вивантажили з «бобика» і, не зважаючи на протести, нахилили й почали поливати голову крижаною водою з гумового шланга, з якого миють машини. Спочатку затриманий кричав, але швидко замовк, тільки відфоркувався.

Подивитися на це збігся, мабуть, увесь особовий склад міської управи. Серед них було кілька жінок різного віку, і від спроби протестувати мене стримало небажання виглядати в їхніх очах такою собі фіфою, з породи принцес на горошині. Тим більше, що скоро я зрозуміла – в принципі усе роблять правильно. Двадцять хвилин крижаного душу якщо не остаточно витверезили, то хоча б отямили Хмару. До всього, тепер він міг не соромитися мокрих та брудних штанів – був мокрий увесь. Якась тітонька, судячи зі спецодягу, тутешня прибиральниця, принесла йому вафельного рушника, кинула на голову, а вилупатий Вовчик під загальний регіт сяк-так витер Васю, після чого його нарешті повели допитувати.

Перед початком я простежила, щоби затриманий написав, звісно, під моє диктування, клопотання і попросила Жихаря занести це Тамарі в прокуратуру. Той передоручив Андронові, й уже через п’ять хвилин мені на мобільний зателефонувала Тома. Вона відмовлялася будь-що розуміти. Довелося кількома реченнями пояснювати ситуацію, і, нарешті, допит почався – в моїй присутності.

– Ну, Вась, як воно життя взагалі?

– Нічого. Нормальне.

– Ага. Значить, від нормального життя ти в мене шмаляти почав?

– Я… не в тебе…

– Ти з п’яних очей мене з бандитом переплутав, правда? Вийшов ти рано на вулицю після вчорашнього за малою фізіологічною потребою, а тут – бандит, прийшов тебе грабувати. Ну ти і почав самозахищатися. Так і запишемо?

Хмара запитально подивився на мене.

– Справді, Василю, вам краще розказати все, як було, – порадила я.

– Пані адвокат сама все бачила, – підхопив Жихар. – Вона люб’язно погодилася витратити на тебе час, аби ти тут зайвого на себе не взяв. Наприклад, не почав доводити, що стріляв не з паршивого обріза, а з «узі».

– Чого? – витріщився на нього Хмара.

– Не збивайте його. Дайте зібратися з думками, – промовила я.

– Які у тебе думки, Вась?

– Чого вам узагалі треба? Приходять, хапають…

– … стріляють, – у тон йому продовжив Жихар. – Слухай, Хмаро, не хочеться на тебе свій і чужий час витрачати. Ти стріляв у працівників поліції. До того ж незаконно зберігав у себе вогнепальну зброю. Після твоїх ранкових салютів будь-який балістик підтвердить, що цей шматок мисливської рушниці стріляє, причому – добре. Отже, зброя в тебе зберігалася бойова. Ми ще не почали серйозної розмови, а в тебе – дві, – він простягнув через стіл довгу руку, показуючи затриманому два розчепірених пальці, – бачиш – уже дві серйозні статті. Все, що міг, ти вже сам для себе зробив. Тому давай краще спокійно поговоримо. Давай?

– Ну… Про що?

– Наприклад, чому ти від мене втік і почав стріляти.

Хмара повернув запухле обличчя до мене, і в його очах я прочитала все, що написано в різні часи про безнадію. Зрозумівши, очевидно, мій настрій, він опустив голову і втупився в червоний лінолеум казенної підлоги.

– Як Валька? – змінив тему Жихар.

– Яка? – буркнув Хмара, не підводячи голови.

– Ніби ти не знаєш. Добре, не буду мучити: Валька Глибока, знаєш таку?

– Ну, знаю…

– Слава Богу, почалася розмова! Давно її бачив?

– Я що, хрестики на календарі ставлю?

– Учора? Позавчора? На тому тижні?

– Мене вчора не було в місті.

– А де ти був? Тебе наче бачили на базарі…

– Може і бачили… – чи мені здалося, чи в голосі Хмари почулася надія. Хоч я точно знала: засідку біля його хати тримали з минулої середи. А виставили її, своєю чергою, через два дні після вбивства Миколи Дорошенка. Приятеля Валентини Глибокої – сердечної зазноби мого, з дозволу сказати, клієнта. – Хто бачив?

Із цього моменту розмова явно починала цікавити Хмару. Він навіть підняв голову, і в очах нарешті проступило щось схоже на осмислений вираз. Я вирішила скористатися цим, та мене випередив Жихар.

– Хто бачив – я тобі потім розкажу. Мене цікавить, чи ти справді був у Дунаївцях від третього числа цього місяця. Навіть раніше – з першого вересня.

– Начальнику, серйозно – в мене на цифри пам’ять не того…

– Добре, – покладисто кинув Стас. – Давай почнемо з минулого понеділка. Де ти був третього числа?

– Таксував цілий день.