12 вересня, середа. ХТО Б МІГ ПОДУМАТИ!

Які б ми не будували плани на ранок, про що б не домовлялися з Тамарою, все одно сталося те, що мусило статися. Раз я почала відчувати себе фаталісткою, значить, на такій хвилі й далі попливу.

Спати Жихар залишився в Тамари, втиснувши себе у древню та місцями продавлену кушетку там-таки, на кухні. Очевидно, це спальне місце було йому знайоме, і мені таке не треба спеціально пояснювати. Влігся він, скинувши тільки куртку та кросівки, все ж таки ознайомивши нас із сумним, можна сказати навіть – трагічним санітарним станом шкарпеток. Пістолет, як я встигла помітити, опер поклав біля себе на підлозі.

На ранок підхопився першим, і коли ми з Тамарою повилізали з ліжок під гамір дітей та почали збирати їх кого куди – то в школу, то в садочок, – він уже жваво снідав з Олегом, щось йому розповідав, і обидва щиро реготали. Потім Олег за звичкою повіз дружину і Жихара на роботу: поліція в Подільську розташована точно навпроти прокуратури. А я, чесно виконуючи обіцянку, розвезла дітей, куди треба. Щойно старша дівчинка вийшла біля школи, я раптом відчула себе зовсім не потрібною. Бо містечко стоїть на вухах, до приблудної киянки нікому нема діла, і якщо зі мною захочуть поговорити про хід розслідування, то хіба ввечері.

Тому мене наче магнітом потягло до Томи на роботу. Що я там забула і що взагалі збираюся робити – поняття не мала. Та, очевидно, все уже вирішили за мене. Там, нагорі.

Зупинившись біля входу в прокуратуру, я побачила, як з будівлі навпроти швидко вийшов Жихар. Мою машину впізнав одразу, рішуче рушив через дорогу до мене, обійшов її і, смикнувши за дверцята, сів поруч.

– Погнали!

– Куди?

– Туди! Ви що зараз робите?

– А хіба про таке не спочатку питають?

– Давайте без цих мансів! Поки транспорт знайдуть, поки те, се, ми вже там будемо! Гри-и-ша-о! – закричав він, перехилившись через мене і махнувши рукою якомусь хлопцеві, котрий саме виходив із приміщення поліції. – Давайте сюди! Ще когось бери, я транспорт знайшов!

Від такого нахабства мені в Києві чи будь-де вже перехопило б подих. Перша реакція такою і була, але дуже швидко її змінило інше відчуття. Пояснити яке, поки не могла, та в результаті не заперечила проти того, що мою машину захопили ментівські опери.

Гриша, а за ним – ще двоє, швидким темпом підбігли і набилися на заднє сидіння. Навіть не привіталися, куди там церемонії. В салоні відразу запахло стійкою сумішшю немитих чоловічих тіл, дешевого мужичого одеколону та вчорашнього перегару, залитого сьогоднішнім вранішнім пивом і закуреного «Примою з фільтром».

Не скажу, що в мене голова закрутилась і в очах потемніло. Просто так у моїй машині ніколи ще не пахнуло.

– Погнали! – повторив Жихар.

– А може…

– Нічого не може! Ніколи! Васька Хмара годину тому вдома об’явився!

Отак. Хто б міг подумати, що я буду за звичайного водилу в ментівської групи захвату. До того ж водилу, який не знає, куди їх везти. Ось у чому вся гидота ситуації: ти хоч і за кермом, а не можеш її контролювати.

***

Під хату не під’їхали, пригальмували на сусідній вулиці.

Жив Хмара майже на околиці, у приватному секторі. Хоча такий сектор у містечках типу Подільська починається майже відразу за межами центру. В містечку було так: від єдиної у місті площі розходилися на чотири боки чотири вулиці, забудовані «хрущовками». Окремо, поруч із міськрадою, височіла єдина в містечку дев’ятиповерхівка, ліфт у якій давно не працював, тому продати квартири на поверхах вище п’ятого було значно складніше, ніж хатку типу «курник» із роздовбаним сортиром у дворі. Ну, а далі на всі боки від чотирьох так званих центральних вулиць стояли приватні будинки. Де одно-, а де – двоповерхові.

Томка якось пояснила, коли ми гуляли містом: дуже легко визначити хати заробітчан. Щойно хтось із родини впевнено осів у Польщі, Італії, Іспанії чи Португалії, над старим будинком починають споруджувати другий поверх. А це – сигнал для гопників. Особливого бандитизму тут навіть у розбійницькі дев’яності роки не помічалося, та злодійство, особливо – серед алкашів, наркоманів і безробітних було звичним явищем. Зрозуміло, що крадії наколювали передусім заможні оселі, й протистояти цьому було нереальним: у такому випадку треба чи не будуватися зовсім, чи, за висловом Тамари, будуватись униз.

Я підозрювала, що будинок Васьки Хмари навряд чи привабливий стосовно того, аби чимось поживитись. Але ця частина міста взагалі не вирізнялася будинками з достатком. Мені пояснили, що вулицею, на якій живе наш клієнт, фактично закінчується межа міста, а його будинок – майже передостанній. І це, виявляється, погано. В разі невдалих розкладів Хмара може порскнути через поле в лісосмугу, бо перекрити йому цей шлях до втечі своїх сил явно не вистачить. Та й перекривати не варто. Одне з вікон виходить на поле, заховатися там нема де, тому доведеться переконувати себе в тому, що ця ділянка бодай прострілюється добре.

Із чого я зробила висновок: опери не проти постріляти.

Загалом дорогою я дізналася багато цікавого для себе. До мене в машину запхалась, як виявилося, половина особового складу тутешнього карного розшуку. Причому відповідали «сискарі» як за Дунаївці, так і за район. На затримання вони їхали з власної ініціативи, хоча начальство уже все знає і дуже скоро так само долучиться. А фраза одного з колег Жихара, вилупатого Вовчика зі жмутками волосся, що стирчало з ніздрів та вух: «Краще б у нього ствол був – загасити під збройний опір і дві справи нахер закрити!» зовсім не здалася мені жартом. Нехай усі четверо і зустріли її схвальним реготом – я тільки притиснула язика зубами, щоби не втрутитися передчасно куди не треба.