11 вересня (продовження 2)

На перший погляд він видався мені велетнем.

Наступної миті я зрозуміла, що дивлюся на новоприбулого знизу вгору, тому такий ефект трохи викривлений. Проте все одно гість був чолов’ягою високим, під два метри, голова поголена. Широкі плечі обтягувала потріпана коричнева шкірянка, мабуть, найбільшого розміру, що знайшовся на знаменитому речовому ринку в Хмельницькому. «Блискавка» була розстібнута. Під курткою мав так само не новий сірий светр, одягнутий явно на голе тіло, та пістолет у кобурі на лівому плечі.

Голився опер Жихар днів чотири тому. Та неголеність не старила його – виглядав Стасик на явно свої роки, тобто на плюс-мінус тридцять п’ять. Шию прикрашав хрестик на товстому позолоченому ланцюжкові. Джинси були брудні на колінах. На правій кисті навіть при нашому не надто яскравому освітленні вирізнялися три витатуйовані літери: «ВДВ». Зайшовши, Жихар щиро усміхнувся – в правому куті рота блиснула золота фікса.

Зустрівшись із таким на неосвітленій вулиці, я б сама запропонувала йому взяти гаманець, годинник, мобільний телефон і витягла б із вух сережки.

Правда, оця добродушна усмішка спростила його, зробила якимось ніби іграшковим. Тобто, все оце – поголена голова, фікса, щетина, наколка, богатирський зріст і загальна неохайність, у комплексі виглядали маскарадом, карнавалом, різдвяним вертепом. І все воно, за винятком усмішки, було елементом такої собі ролі, машкарою, відвертим лицедійством.

Коротше, мені здалося, що опер Стас Жихар одночасно і простий, свій у дошку чувак, і зовсім не той, за кого себе видає та яким показується на публіці.

– О, а тут гості! Слухай, Антонівно, можна я в тебе роззуватися не буду? Я розумію – вода-біда і грязюка, одначе тридцять шість годин шкарпи не міняв і не жер нічого. Якщо зніму кроси – апетит навіть у мене пропаде!

– Смачного, Стасику! – реготнув Олег.

– А чого? Хоч так, хоч сяк – щось треба казати. Краще я попереджу, ніж тут одразу амбре…

Словечко «амбре» з уст подільського мента і невимушеність, із якою він його вимовив, розвеселили мене, і довелося силоміць стримувати сміх. Вийшло ще гірше.

– Диви, людину від тебе вже нудить! – кивнула на мене Тамара, хоча жодного незадоволення чи осуду в її тоні не чулося. – Сідай уже, чудо! Чого це тебе не годували так довго?

– Чого? А я вам, громадянко начальник, зараз поясню, – вислизнувши з куртки і не знімаючи кобури, Жихар примостився біля столу. – Сидів у засідці, нудьгував.

- Де сидів? Кого ловили?

- Перевіряли інформацію, - Стас споважнів. – Капнув хтось, що за певною адресою наркотою торгують. Кажу: яка наркота, я ж душогубами займаюся. А начальство мені: старий, наркомани – теж душогуби. І потім, людей не вистачає. Тому, бач, мене не було кому міняти. Оце тільки зараз пост здав – пост прийняв. Пашка Пархоменко заступив. А вчора під обід узагалі кіно: прислали сержанта, хоч мінералки дві дволітрові пляшки приніс і пачку якогось хрінового печива. Щоб я там підкріпився, січеш? Я матюкався, та кому це цікаво?

– Чого ти сам сидів?

– Звиняйте, – Жихар розвів руками. – Аби твої розпорядження, Антонівно, виконати, у райвідділі людей не хватає. І потім, усі ж знають: один Жихар двох вартий.

– Їси за двох, відомо. П’єш – узагалі за трьох! Ти хочеш сказати, що навіть не спав?

– Не скажу, бо спав, – признався опер. – Знаєш, коли? Коли дощик сипонув. Там у дворі – сарайчик, хазяйський. Перебрався, там годинки три придавив. Розумію, конспірація і таке інше. Тільки ж не ризикував, бо до хати від хвіртки все одно повз сарайчик іти треба. Сплю я чутко, не проспав би. Мене, до речі, Вітька Козій розбудив: сказати, що там рано на майдані знайшли… Наллють у цій хаті сьогодні?

Олег мовчки поставив перед спраглим, голодним та втомленим оперативником чарку, наповнив майже по вінця. Жихар не випив самогонку, не ковтнув, не вилив у себе – він її хлобиснув. Саме це слово спало на гадку. І тепер, коли мене запитають, чим різняться поняття «випити» і «хлобиснути», я познайомлю всіх допитливих зі Стасом Жихарем і попрощу показати, як він це робить. Поставивши порожню чарку на стіл, опер підчепив виделкою шматок сала, закинув його до рота, туди ж упхав рівно половину великого хрумкого солоного огірка.

– Ух! Як діти в школу! – задоволено крякнув. – Антонівно, лишиш у себе спати? Я ж зараз ще вип’ю, а мене потім по дорозі дядьки поліцейські заберуть. У нас знаєш яка тепер обстановка у місті…

– Класичний випадок, Ларчику, – Тома кивнула на Жихара. – Дайте води напитися, бо так їсти хочеться, що переночувати нема де. До речі, Стас, знайомся: Лариса, моя кума, адвокат із Києва.

– А кому тут уже адвоката треба?

– Вона до мене в гості приїхала.

– О, дуже вчасно… Тобто, я хотів сказати – дуже добре.

Олег поплескав опера по плечу і вийшов, залишивши нас із ним. Видно, з родиною Комарових у Жихара були нормальні стосунки, попри те, що Тамара – працівник прокуратури. Органу, який наглядає за роботою поліції та служби, котра здебільшого відпускає тих, кого затримує карний розшук. У всякому разі, в цьому будинку Жихар почувався упевнено. Хоча, як почало мені здаватись, у цьому світі має бути небагато місць, де б Стас і всі, подібні до нього, могли почуватися невпевнено.