Розділ 5. Моя. Назавжди.

Вийшовши за ворота академії, я побачила Каса у чорному костюмі. Він миттєво зчитав мій стан і зробив крок назустріч. Його хижий погляд повільно пройшовся по моєму обличчю.

— Ти занадто бліда, Лорелеє, — його низький голос змусив моє серце забитися частіше. — Це слідчий довів тебе до такого стану?

— Звідки ти знаєш про слідчого?

— Все місто гуде про це. Тому я й приїхав по тебе – переймався, як ти.

Він простягнув руку й обережно взяв мене за підборіддя, змушуючи подивитися йому у вічі. Здавалося, він міг заглянути в саму душу, але бачив лише те, що я дозволяла: втомлену дівчину-перевертня, а не відьму-кіцуне, яка щойно припустилася фатальної помилки, сказавши зайве.

— Пліткують, що вона просто заблукала, — тихо відповіла я, намагаючись не потонути в глибині його синіх очей. — Звичайна студентка журналістики. Слідчий шукає фотоапарат, ніби це ключ, який допоможе розплутати справу.

— Сідай в автомобіль, — він відчинив дверцята, поглянувши на мене так, ніби обіцяв захистити свою істинну пару від усіх бід світу. — Поїдемо звідси. Поки ці стіни не випили з тебе всю кров.

Щойно ми сіли в салон, машина рушила. Всередині пахло лісом і вовком – цей теплий аромат діяв на мою внутрішню лисицю краще за будь-яке заспокійливе зілля. За двадцять хвилин ми приїхали на стару набережну за містом. Дерева навколо ніби огортали нас, створюючи природну завісу від усього світу.

— Поглянь на мене, Лорелеє, — він знову торкнувся мого підборіддя, змушуючи підняти голову. — Ти в безпеці. Поки ти зі мною, жоден слідчий чи людська дурість не торкнуться тебе.

Кас притиснув мене до себе так міцно, що я відчувала кожен його м'яз. Його дихання стало важким і гарячим. Він повільно опустив голову до моєї шиї. Я відчула, як його ніс торкнувся пульсуючої жилки на ключиці. На мить усе затихло: залишився лише він і його руки на моїй талії.

Раптом я відчула гострий біль. Кас вкусив мене прямо в основу ключиці, ставлячи мітку. Я скрикнула – не від болю, а від потужного викиду енергії, що прокотився венами. Моя внутрішня лисиця видала переможний писк, а відьомська кров спалахнула золотом. Я відчула, як невидима нитка пов'язала наші серця. Це було стародавнє закляття Альфи: "Моя. Назавжди".

Кас відсторонився, важко дихаючи. Він провів великим пальцем по сліду від зубів, де вже почала формуватися багряна печатка.

— Тепер, — прохрипів він, — нехай спробують підійти до тебе. Ти належиш зграї. Ти належиш мені.

Я торкнулася пальцями мітки. Вона пекла, але з нею я почувалася під надійним захистом. Згідно з нашими законами, ми щойно стали подружжям перед обличчям природи. Тільки Кас думав, що пов'язав себе з перевертнем, не знаючи, що тепер його життя нерозривно сплетене з долею відьми-кіцуне.

— Ти... ти зробив це? — прошепотіла я, дивлячись у його сині, мов океан, очі. — Ти хоч розумієш, що це означає?

Кас ледь посміхнувся і, притягнувши мене за талію, ніжно поцілував.

— Це означає, що я ніколи не полишу тебе саму в боротьбі зі страхами. Я буду поруч. Хто б за цим не стояв, він не підійде до тебе – я відчую ворога за кілометр. Сідай у авто, тобі треба перепочити.