Розділ 22. Вічний Вартовий.

Ранок зустрів нас не лагідним сонячним світлом, а холодним, майже стерильним відблиском рідкокристалічних екранів. Ми з Касом, Селеною та Рубі сиділи у великій вітальні мого будинку, нагадуючи вцілілих після кораблетрощі. На дубовому столі сиротіли недопиті горнята з залишками гіркої кави, а в повітрі все ще відчувався ледь помітний, колючий запах озону – магічний слід, який ніяк не вивітрювався після вчорашньої битви, наче сама реальність відмовлялася забувати те, що сталося.

— Вмикай, — тихо сказав Кас, киваючи на пульт. Його голос був захриплим, а очі – темними від утоми.

На великому екрані спалахнув агресивно-червоний логотип "Prime Wolf". Батько Каса дотримав свого слова – столична медіаімперія вовків спрацювала з хірургічною точністю та блискавичною швидкістю.

— Екстрений випуск новин, — пролунав професійно-впевнений голос диктора. — Спроба зухвалого рейдерського захоплення приватної академії під Ржищевом завершилася повним фіаско для нападників. Група озброєних молодиків, імовірно пов'язаних із радикальними кримінальними угрупованнями, намагалася проникнути на територію закладу з метою шантажу. Проте вони зустріли неочікувано жорсткий опір від служби безпеки та... самих спадкоємців відомих родин.

Жодного слова про Мисливців. Жодної згадки про ефірні глушилки чи магічне вигорання. Тільки "кримінал" і "героїзм".

— "Радикальні угруповання", — гірко хмикнула Рубі, крутячи в пальцях свій срібний амулет, який нарешті знову засвітився спокійним, ледь пульсуючим зеленим світлом. Магія поверталася в цей світ. — Архіваріус мав рацію. Люди з’їдять цю казку, зап’ють газованою водою і попросять добавки.

— Головне, що Селені краще, — я подивилася на подругу. Її обличчя більше не було попелястим, хоча рухи залишалися дещо сповільненими, наче вона все ще рухалася під водою.

— Я в нормі, — кивнула вампірка, приховуючи подовжені ікла за склянкою густого томатного соку. — Але той ультразвук... іноді мені здається, що я досі чую його відлуння в черепі, варто лише кімнаті зануритися в повну тишу. Це нагадування про те, наскільки ми вразливі перед їхніми залізяками.

Того вечора в академії влаштували справжній бенкет. Ректор, сяючи від задоволення, офіційно оголосив "День Мужності". Студенти, які ще вчора тремтіли від кожного шереху в лісі, тепер підходили до нас у головній залі, тиснули руки, дякували й захоплено переказували вигадані журналістами подробиці "бою". Батьки Селени та Рубі влаштували розкішну вечерю, де вино лилося рікою, а сміх заглушав будь-які підозри.

Я втекла з цієї вакханалії на балкон, щоб вдихнути нічного повітря. Кас підійшов ззаду майже миттєво, обіймаючи мене за талію і притискаючи до своїх гарячих грудей. Його підборіддя звично і владно лягло мені на плече.

— Ми виграли цю партію, Лорі, — прошепотів він мені у волосся. Його дихання лоскотало шкіру. — Але ти бачила Дем'яна сьогодні?

— Він сидів у своїй напівтемній бібліотеці, наче й не було ніякої битви в лісі, — відповіла я, здригаючись від спогаду. — Просто чистив якийсь фоліант від вікового пилу. Коли я пройшла повз, він навіть не підвів голови. Наче ми для нього – лише короткий спалах у нескінченному літописі цієї будівлі.

Ми стали "героями" за чужий рахунок, сплативши за славу чесністю. Ця таємниця тепер назавжди пов’язувала нас із привидом-убивцею міцніше за будь-які клятви.

Місяць потому

Час пролетів як один яскравий спалах лисячого вогню. Ржищів поступово забув про скандал із Лоуренсом, а преса переключилася на нові інтриги в столиці. Я стояла перед високим дзеркалом у своїй кімнаті, востаннє поправляючи важку чорну мантію випускниці. Під нею ховалася легка сукня чорного кольору, а на шиї холодив шкіру старовинний кулон мого роду.

До кімнати без стуку влетіла Селена – у червоній сукні вона виглядала як фатальна жінка з нуарного кіно. За нею забігла Рубі, сяючи від щастя і розмахуючи дипломом у шкіряній палітурці.

— Ми це зробили! — вигукнула відьма, кружляючи по кімнаті. — Жодного Мисливця, жодного допиту за останні тридцять днів. Ми чисті, дівчата! Перед законом і світом – ми ідеальні громадяни.

— Чисті, але більше не вільні від істини, — Селена сумно посміхнулася, дивлячись на своє відображення. — Кожна з нас тепер несе в собі частинку тієї темряви, яку ми побачили в лісі.

Ми вийшли на головну площу академії, де під палючим сонцем уже зібралися сотні гостей. Кас чекав на мене біля підніжжя сходів. У темному офіційному костюмі він виглядав неймовірно – справжній Альфа, що готується очолити свою зграю. Ректор виголошував довгу, пафосну промову про "нових лідерів світу", про "майбутнє магічного соціуму", але я не слухала жодного слова.

Мій погляд мимоволі зустрівся з поглядом старого архіваріуса. Дем'ян стояв у самому кінці натовпу, на межі тіні від старезних дубів. Він ледь помітно підняв прозору руку, наче прощаючись або даючи останнє благословення. Він залишався тут. Вічний вартовий, який ніколи не випустить свої секрети – і наші секрети – за ворота цієї академії.

Коли офіційна частина нарешті закінчилася, Кас підійшов до мене, ігноруючи об’єктиви камер та натовп родичів.

— Готова? — запитав він, владно беручи мене за руку. Його каблучка холодила мої пальці. — Машина вже чекає за воротами. Вечеря з моїми батьками у столиці, а потім... почнеться наше справжнє життя. Без викладачів та іспитів.

— Готова, — я востаннє подивилася на високі стіни академії, які стільки років приховували нашу справжню природу. — Але я ніколи не забуду, що ми насправді бачили в тому лісі. Хто ми насправді.

Ми сіли в чорний тонований автомобіль. Позаду залишилися дитячі страхи, старі підручники та привидів минулого. Попереду була столиця – з її заскленими хмарочосами, великою політикою зграй та ковенів, і весіллям, яке мало назавжди об'єднати вовків і кіцуне в один незламний союз.

Коли машина плавно проїжджала повз масивні ковані ворота, я на мить побачила в дзеркалі заднього виду, як у високому вікні бібліотеки на мить спалахнуло і миттєво згасло холодне синє світло. Дем'ян повернувся до своєї нескінченної роботи.