Розділ 21. Герої мимоволі.

Примара архіваріуса Дем'яна повільно опустилася на випалену землю, яка все ще парувала від залишків магічного полум’я. Його попелясто-сірий силует, що щойно здавався монолітною стіною гніву, почав втрачати чіткість, розмиваючись і зливаючись із нічним туманом, що наповзав із низин. Синє потойбічне світло в його порожніх очницях згасло, поступаючись місцем звичайному, втомленому погляду старого бібліотекаря, який просто забагато бачив на своєму віку.

Він мовчки подивився на нас із Касом. Ми все ще стояли посеред понівеченої галявини у своїх істинних, первісних подобах. Повітря навколо нас дрижало від залишкової енергії, а запах паленої хвої змішувався з ароматом озону.

— Ви добре попрацювали, Альфо, — голос Дем'яна пролунав тихо, сухим шелестом старого паперу, що розсипається від часу. Це вже не був той громоподібний рев древнього духу, що змушував дерева гнутися до землі. — І ти, напівкіцуне. Твоя магія має смак прадавніх лісів Сходу. Ваша спільна сила... вона вражає навіть такого старого, як я.

Я відчула, як вогонь усередині мене починає повільно згасати, залишаючи по собі приємну, але важку втому. Ілюзія людської подоби повільно, наче друга шкіра, поверталася на місце: хвости втягувалися в ефір, золоте сяйво очей тьмяніло, а кігті ставали звичайними нігтями. Кас теж почав трансформацію. Я чула хрускіт його кісток, що перебудовувалися, бачила, як спадає напруга з його м’язів, коли він знову ставав людиною.

— Що ви збираєтеся робити далі, пане Дем'яне? — запитала я, важко дихаючи і спираючись на плече Каса. Мої внутрішні резерви були вичерпані до дна. — Ректор, рада кланів, наші батьки... вони мають знати істину. Що ви не просто привид бібліотеки, а той, хто захищає нас усі ці століття. Ви – серце цієї академії.

Архіваріус хижо, майже по-вовчому посміхнувся, і ця посмішка абсолютно не личила образу лагідного дідуся в потертому сюртуку.

— Знати? О ні, дитино. Істина – це занадто важкий тягар для тих, хто звик керувати світом за допомогою паперів та грошей. Знання – це отрута, яку вони не готові випити. Якщо вони дізнаються про мою справжню природу, то почнуть боятися мене більше, ніж Мисливців за воротами. А страх, Лорелеє, завжди породжує дурні, криваві вчинки.

Він підійшов до центральної глушилки – високотехнологічного пристрою, який мав випалити нашу сутність. Під його напівпрозорим дотиком метал просто здався, перетворюючись на купу розплавленого, нікчемного брухту.

— Ректор і ваші впливові батьки побачать тут лише сліди вашої битви, — продовжував він, обходячи галявину. — Твою магію кіцуне, Лорелеє, і кігті твого вовка, Касе. Це зрозуміла для них мова. Я вже подбав про те, щоб усі ефірні сліди моєї присутності розчинилися в нічному небі. Для протоколів вас тут було лише двоє.

Кас, який уже повністю набув людської подоби і натягнув на плечі порвану, обпалену куртку, похмуро подивився на бібліотекаря. Його очі все ще відсвічували небезпечним металом.

— Ви хочете, щоб ми приписали вашу роботу собі? — його голос звучав скептично, з викликом. — Загін Мисливців, який ви щойно стерли в порох... це не просто патруль. Це був елітний підрозділ. Якщо ми скажемо, що це зробили ми вдвох... це виглядає як казка навіть для спадкоємців Альф.

— Це зробить вас непогрішними героями в очах академії, — перебив його Дем'ян, і в його прозорій постаті знову проглянув древній воїн. — Це покаже іншим студентам, що вони – не здобич. Це зміцнить авторитет ваших родин так, як жодна угода в столиці. А головне – це залишить мене в тіні. Там, де я найефективніший мисливець.

Він підплив ближче і поклав свою прозору, крижану руку на плече Каса. Я бачила, як по тілу вовка пробігли дрижаки.

— Твоя сімейна медіагрупа завтра вранці має випустити екстрений сюжет, — карбував слова архіваріус. — Жодного слова про магічні гоніння чи Мисливців. Скажіть, що це була зухвала спроба рейдерського захоплення території академії невідомим кримінальним угрупованням. А ви, молоді лідери, спадкоємці великих родів, дали їм гідну відсіч. Світ любить історії про героїчних дітей багатіїв. Нехай це буде їхньою "правдою".

Дем'ян почав стрімко розчинятися в морозному повітрі, перетворюючись на звичайні клапті туману. Ми залишилися самі посеред мовчазного, понівеченого лісу. Смертоносний гул техніки зник, поступившись місцем цокоту цвіркунів, але в моїй голові все ще відлунювали слова архіваріуса. Битву було виграно в лісі, проте на медійному полі вона лише починалася. Ми стали частиною великої брехні, яку створила сама академія заради власного виживання, і тепер цей секрет належав нам п'ятьом.