Розділ 17. Між лісом та столицею.

Я сиділа на масивному дубовому столі, підібгавши під себе ноги. Мої п'ять хвостів розгорнулися вільним, м’яким віялом, переливаючись рідким золотом у світлі ламп. Кас стояв навпроти, налаштовуючи ноутбук. Його рухи були впевненими, але я, завдяки нашому зв’язку, бачила кожну натягнуту струну в його тілі. Альфа вовків, майбутній голова клану, чиє ім’я змушувало здригатися ворогів, зараз помітно хвилювався перед звичайним відеодзвінком. Бо цей дзвінок означав визнання.

— Вони чекають, Лорі, — тихо сказав він, не обертаючись. Його очі на мить блиснули золотом у відображенні екрана, реагуючи на мою магію, що мимоволі іскрилася навколо. — Ти готова постати перед судом зграї?

— А в мене є вибір? — я всміхнулася, поправляючи тонкий шовковий халат. Слизька тканина ледь прикривала плечі, контрастуючи з моєю блідою шкірою.

Екран спалахнув. З того боку, у розкішному кабінеті, де кожна деталь дихала старовинними грошима та владою, з’явилися двоє. Батько Каса, Артем – чоловік із важкою сивиною на скронях та поглядом, здатним зламати волю слабкої істоти за секунду. І його мати, Лаура – витончена, небезпечно красива вовчиця, чия елегантність була лише витонченою оправою для хижої натури.

— Сину, — голос Артема прозвучав гучно, вібруючи низькими частотами. — Ми бачили новини. Весь цей цирк із репортерами навколо вашої академії... Сподіваюся, ти контролюєш ситуацію? Зграї не потрібна зайва увага преси до "незрозумілих" смертей.

— Усе під контролем, батьку, — Кас підійшов ближче і поклав гарячу, як розпечений камінь, долоню мені на плече. Це був жест не просто підтримки, а офіційної заяви. — Познайомтеся. Це Лорелея. Моя пара. Та, що розділить зі мною шлях.

Лаура наблизилася до камери, примружившись. У її погляді не було очікуваної ворожості – лише прискіплива, холодна цікавість старшої самки, що оцінює нову кров.

— Кіцуне... — прошепотіла вона, і в її голосі прозвучало щось схоже на повагу. — Давня, рідкісна кров. Лорелеє, ти виглядаєш чарівно навіть у цьому цифровому шумі. Шкода, що обставини змушують нас знайомитися через екран, а не за сімейною вечерею в нашому маєтку.

— Дякую за теплий прийом, пані Лауро, — я намагалася тримати голос рівним, хоча кінчики моїх хвостів нервово сіпалися за спиною, здіймаючи легкий вітерець.

— Артем наполягає, щоб ви переїхали до столиці одразу після того, як ти отримаєш диплом, — продовжувала вона, не даючи мені оговтатися. — Касу час брати на себе частину справ корпорації та зграї. А тобі, люба, знайдеться гідне місце в нашому Департаменті магічних зв’язків. Ми не дозволимо такому таланту згаснути в провінції.

Кас відчув, як я напружилася під його рукою. Він сильніше стиснув моє плече, передаючи мені свою непохитну впевненість.

— Ми обговоримо плани на майбутнє пізніше. Коли вляжеться пил після скандалу з Лоуренсом. Коли ми зможемо відсвяткувати весілля без спалахів камер під вікнами, — відрізав Кас, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Наступні двадцять хвилин пройшли як у тумані. Переїзд... Інтриги столиці... Життя під мікроскопом зграї. Коли дзвінок нарешті перервався, у кімнаті запала густа тиша, яку порушувало лише затишне потріскування дров у каміні.

Кас закрив ноутбук і відставив його, наче непотрібний мотлох. Він повільно підійшов до мене, опинившись у просторі між моїх розведених колін. Його дихання стало важким, наповнюючи кімнату ароматом дикого лісу – запахом його пробудженої сили.

— Ти злякалася, — не запитав, а ствердив він, опускаючи важкі руки на мої стегна. Його пальці залишали вогняні сліди на тонкій тканині халата.

— Столиця – це не затишний ліс біля нашого будиночка, Касе, — прошепотіла я, заплутуючи пальці в його густому, жорсткому волоссі. — Там камери на кожному кроці. Там тисячі очей шукатимуть тріщини в моїй ілюзії. Там я не зможу бути собою.

— Зі мною ти зможеш бути ким завгодно, — він нахилився, притискаючись лобом до мого лоба, замикаючи нас у нашому власному світі. — Мені начхати на застарілі правила зграї чи на думку репортерів. Ти – моя. І це єдиний закон, який має значення.

Він подався вперед, накриваючи мої губи владним, глибоким поцілунком. У цьому жесті була вся його вовча суть: несамовита пристрасть, обіцянка захисту до останньої краплі крові й непохитне право власності. Я відповіла, відчуваючи, як усередині мене прокидається лисячий вогонь, плавлячи мій страх. Мої хвости мимоволі обвили його талію, притягуючи ближче, стираючи останній простір між нами.

Його руки ковзнули під шовк, торкаючись чутливої шкіри вздовж хребта, викрешуючи іскри. Я вигнулася назустріч, видаючи тихий стогін, який він жадібно випив з моїх вуст. Кас підхопив мене під стегна, одним рухом знімаючи зі столу, і притиснув до прохолодної дерев’яної стіни. Дерево було холодним, але я відчувала лише нестерпний жар його тіла, що пропікав наскрізь.

— Лорі... — прохрипів він мені в шию, притискаючись губами до мітки, що почала сяяти золотом. — Я нікому не дозволю тебе зацькувати чи змінити. Весілля буде таким, як хочеш ти. Тільки ми. Тільки наша правда.

Я відкинула голову назад, повністю віддаючись владі його рук. Його дотики ставали все відвертішими, а мій внутрішній вогонь – усе яскравішим, висвітлюючи напівтемряву кімнати золотими спалахами, що танцювали на стінах, наче привиди майбутніх перемог.