Розділ 15. Вуаль Сліпоти.

Почувши заяву мера ми почали діяти миттєво. В академії розпочалася справжня мобілізація. 

— Швидше! Кожну краплю "Ефіру", кожну книгу із закляттям – геть із кабінетів! — командувала Ебігейл, змахуючи руками.

Ми з дівчатами допомагали переносити ящики з інгредієнтами до укриття в лабіринті.

— Складайте все сюди! — скомандував ректор. — Я накладу "Вуаль Сліпоти". Навіть якщо репортери наступлять на ящики, вони подумають, що це купа старого мотлоху.

Магічні предмети летіли в підвал один за одним: дзеркала, що пророкують майбутнє; флакони з живою водою, зілля... Весь наш світ, уся наша справжня суть зараз ховалася в темряві. Ми захищали не тільки академію, а й власні життя.

— Швидше, Селено! — крикнула я, підхоплюючи останній ящик із магічними кристалами.

Селена, зазвичай спокійна й граціозна, зараз рухалася зі швидкістю, недоступною людському оку. Її вампірська природа давала нам перевагу в часі, але навіть вона виглядала напруженою. Я відчувала, як під шкірою починає поколювати. Моя магія – суміш відьомської сили та лисячого вогню кіцуне – завжди  гостро реагували на стрес.

— Тримайте хвости та мітли при собі, дівчата, — пролунав суворий голос ректора. — Камери будуть тут за десять хвилин. Якщо хоч одна іскра вилетить не в той бік – ми всі опинимося в клітках.

Ми з дівчатами забігли до своєї кімнати, щоб надати собі "людського" вигляду. Це була найскладніша частина. 

— І хочу одразу попередити: я обрав ваше тріо екскурсоводами для наших гостей.

— Чому саме ми? — звинувачувально запитала Рубі.

— Тому що тільки ви зі студентів справді добре контролюєте свої магічні сутності. — промовив наостанок ректор і зник з поля зору.

Селена скористалася товстим шаром пудри, аби її мертвотно-бліда шкіра здавалася просто "шляхетно-світлою".  Рубі сховала всі свої амулети під високий комір піджака. Її пальці все ще були в сажі від зілля, тому вона гарячково терла їх лимонним соком. 

Коли масивні двері академії відчинили, журналістка каналу "Міські новини" впевнено покрокувала холом. За нею йшов оператор, жадібно знімаючи кожен куток.

— Ми знаходимося в самому серці найзагадковішого закладу нашого міста. — говорила вона в мікрофон. — Чи справді тут готують майбутню еліту, чи, як стверджував пан Лоуренс, за цими стінами ховаються міфи?

Вони зайшли до нашої аудиторії. Ми сиділи за підручниками з "Міжнародного права" (насправді це були замасковані книги з демонології).

— Добрий день, дівчата. — журналістка підійшла до нашого столу. — Ви не боїтеся навчатися тут після таких гучних звинувачень?

Я підняла погляд, натягнувши на обличчя найлагіднішу посмішку, на яку була здатна.

— Пан Лоуренс, можливо, забагато читав фентезі на ніч. Ми звичайні студенти. Подивіться на нас – хіба ми схожі на потвор? — спокійно промовила я.

— Скажіть, — ведуча тицьнула мікрофоном мені в обличчя, коли ми проходили повз кабінету анатомії, — чому в деяких аудиторіях двері зачинені на три замки? 

— Це архіви. — відрізала я. — Там зберігаються особисті справи студентів. Знаєте, захист персональних даних понад усе.

— А цей дивний запах? — оператор принюхався біля кабінету хімії, де Рубі щойно "прибирала". — Пахне наче... паленою вовною та озоном? 

— Стара проводка! — втрутилася Рубі, надто голосно засміявшись. — Будівля ж історична. Ректор каже, що ми швидше вивчимо латину, ніж дочекаємось капітального ремонту.

Марта (так звали журналістку) не вгамовувалася. Вона потягнула нас на задній двір, де починався густий ліс, що оточував академію. Саме там був вхід до нашого укриття, замаскований під садовий лабіринт. 

— Кажуть, — Марта понизила голос до таємничого шепоту, дивлячись у камеру. — що в цьому лісі бачили дивних істот. Величезних вовків та дівчат, що літають над верхівками дерев.

Селена, яка йшла поруч, ледь помітно оскалилася. 

— О, так, — промуркотіла вона. — У нас тут дуже агресивні білки. Іноді вони стрибають так високо, що здається, ніби вони летять. А щодо вовків... Може, це просто безпритульні собаки? Місто ж поруч.

— Подивіться на це дерево! — вигукнув оператор, наводячи камеру на стару вербу, яка насправді була Живим Вартовим. — Воно наче має обличчя...