Розділ 14. Вирок у пікселях.

Атмосфера в аудиторії була напрочуд спокійною, навіть сонною. Ми слухали один із найнудніших предметів курсу – "Історію Вищого Кола". Група майже засинала під монотонне бурмотіння сивого професора, який читав лекцію з пожовклих аркушів. Повітря було важким від запаху пилу та старої магії. Раптом тишу розірвав різкий звук: важкі двері аудиторії розчинилися, з гуркотом ударившись об обмежувач.

До кабінету зайшов слідчий. Його важкі кроки по паркету змушували студентів миттєво випрямляти спини й мимоволі вгамовувати свої внутрішні сутності. В повітрі запахло металом і втомою. Марк зупинився посеред кабінету, ігноруючи обурений погляд лектора, і витягнув той самий фотоапарат, який ми так люб'язно "підкинули" поліції вночі.

— Панно Селено, Рубі та Лорелеє, — його голос був сухим і холодним, наче хрускіт криги. — Вийдіть, будь ласка. Нам потрібно обговорити вашу нічну знахідку в більш приватній обстановці.

Ми мовчки піднялися. Я відчувала на собі десятки цікавих і стривожених поглядів. Коли за нами зачинилися двері в порожньому коридорі, капітан без зайвих слів увімкнув відтворення останнього відеофайлу. На крихітному екрані з'явилося змучене обличчя Еріки. Вона мала жахливий вигляд: розпатлане волосся, червоні від сліз очі та тремтячі губи.

"Якщо ви це дивитеся, значить... зі мною щось сталося... — її голос зривався на хрипкий шепіт. — Пан Лоуренс... мій куратор... Він змусив мене. Він шантажував мене іспитами, погрожував викреслити зі списків на стипендію і вигнати з університету. Він змушував мене стежити за цією академією, робити таємні знімки, випитувати інформацію... Я не розумію, що саме він там шукає. Він втягнув мене в якусь небезпечну, хвору гру. Він марить, що в цьому місці навчають не людей. Якщо я помру – це буде на його совісті. Це він вбив мене своїми амбіціями і параноєю".

Капітан різко вимкнув камеру. У коридорі запала важка тиша. Він пильно, майже не кліпаючи, подивився на кожну з нас.

— На флеш-карті ми не знайшли нічого кримінального, крім нескінченних фотографій архітектури, вечірок та нудних пейзажів, — він зробив паузу, і я почула, як Рубі поруч зі мною полегшено видихнула. — Мабуть, дівчина справді була на межі нервового зриву. Але це відео... Це прямий доказ доведення до самогубства. Шантаж – це серйозна стаття.

— Ми просто знайшли камеру в лісі, капітане. Я не зовсім розумію, чому ви показуєте це нам, — спокійно відповіла я, утримуючи маску холодної байдужості. — Ми не знали, кому вона належить, і відео, звісно ж, не переглядали. 

— Я зобов'язаний поставити запитання тим, хто знайшов речовий доказ, — Марк примружився. — Викладач з іншого університету посилає студентку шпигувати в приватну академію для "мажорів". Дуже дивна й потворна картина вимальовується.

Слідчий повільно сховав камеру в кишеню і попрямував до виходу з корпусу. Його постать здавалася ще більш згорбленою, ніж зазвичай.

— Залишайтеся в місті. Можливо, знадобляться ваші свідчення в суді.

Новини розлетілися академією та містом швидше за пожежу в сухому лісі. Коли на пана Лоуренса одягли кайданки просто в холі його рідного університету, він кричав так, що дрижали шибки в старовинних рамах.

— Ви нічого не розумієте! — волав він, намагаючись вирватися з міцних рук правоохоронців. — Вони не люди! Перевірте! У цій клятій академії навчаються потвори, які лише вдають із себе людей! Еріка знайшла докази, я знаю! Вона сфотографувала їх справжню природу!

Капітан Марк лише втомлено зітхнув, зачиняючи дверцята патрульної машини.

— Досить, Лоуренсе. Ми знайшли камеру. Там – лише зізнання заляканої дівчини про ваші тортури. А на знімках – лише трава, дерева і ваші власні ілюзії. Ваша теорія про "нелюдів" — це просто клінічне марення. Вам потрібен не адвокат, а дуже хороший психіатр.

За годину цю історію вже переповідали на кожному розі. У місті почалася справжня лихоманка. Хтось пошепки припускав, що в словах божевільного викладача може бути частка правди, інші ж вважали це лише хворою фантазією невдахи, який хотів зробити собі ім'я на скандалі. Ситуація ставала неконтрольованою, і задля заспокоєння громадськості мер прийняв безпрецедентне рішення: дозволити міському телебаченню зайти в закритий заклад і висвітлити "правду" на загал.

Лорелея стояла біля вікна другого поверху, спостерігаючи за фургонами преси. Вона відчувала, як п’ять її хвостів під сукнею нервово ворухнулися. Гра в ілюзії лише починалася. Тепер нам належало показати всьому світу найкращу виставу в їхньому житті – виставу про "звичайних" студентів.