Розділ 12. Схованка Примари.

З кав’ярні мене забрав мій вовк. Ми їхали мовчки, але повітря в салоні було наелектризоване нашою спільною таємницею. Ми прямували до того самого мисливського будиночка, що сховався в глибині старого лісу, де сосни здавалися вартовими, що охороняють спокій нашої родини. Мені тут завжди подобалося – у дитинстві я проводила тут цілі літа, втікаючи від суворих правил магічного виховання. Для нас це була не просто дача, а місце сили, де можна було нарешті зняти всі маски й відпочити від усього світу. Ось і зараз ми з Кастіелем приїхали сюди для повного "перезавантаження".

Як тільки важкі дубові двері зачинилися за нами, відсікаючи шелест нічного лісу, Кас різко притиснув мене до шорсткої дерев’яної стіни. Я миттєво відчула його жар – палке, майже звіряче бажання, яке він більше не міг і не хотів стримувати.

— Ти знову намагаєшся влізти в самісіньке пекло, наражаючи себе на небезпеку, — прохрипів він, зариваючись обличчям у мою шию, саме туди, де залишив свою мітку. Його дихання обпікало.

— Я просто тримаю ситуацію під контролем... — спробувала я заперечити, але він перервав мої слова коротким, владним поцілунком, що не залишав місця для логіки.

Відьма в мені ще намагалася навести якісь раціональні аргументи, але лисиця вже остаточно перемогла. Я відчула, як мої п’ять золотистих хвостів мимоволі з’явилися, м’яко обплітаючи його ноги, а пальці з силою вп’ялися в його міцні, як камінь, плечі. Вовк усередині Каса відгукнувся низьким, вібруючим гарчанням. Він підхопив мене на руки, наче я нічого не важила, і поніс до старого шкіряного дивана.

Його руки впевнено ковзнули під мою сукню, звільняючи мене від усього зайвого. Кожен дотик був викликом моїй витримці, кожне торкання – обіцянкою абсолютного захисту. Мої кігті мимоволі видовжилися, залишаючи ледь помітні білі подряпини на його засмаглій шкірі. У цьому будиночку, серед запахів сухої деревини та смоли, ми не були спадкоємцями кланів. Ми були двома хижаками, які нарешті знайшли свій дім одне в одному.

Світ за вікном міг руйнуватися, поліція могла гарячково шукати докази, а Мисливці – готувати свою криваву засідку, але тут, у його обіймах, мені не потрібно було бути незламною. Мені просто треба було бути його жінкою.

За деякий час у будиночку запанувала благодатна тиша, порушувана лише тріском дров у каміні. Гаряча чоловіча долоня спочивала на моїй талії, надійно утримуючи мене поруч. Але раптом цей крихкий спокій розірвав різкий, неприємний звук – мій телефон на тумбочці завібрував, наче жива істота. Кас невдоволено буркнув мені в плече, не відкриваючи очей:

— Ігноруй це, Лорелеє... — його голос був усе ще хрипким від нещодавньої пристрасті. — Світ зачекає до ранку.

Я глянула на екран, що яскраво світився в сутінках: "Рубі". Третій дзвінок за останню хвилину. Моє серце пропустило удар.

— Вона не відчепиться, вовче. Щось сталося. Щось справді серйозне.

Я натиснула "прийняти", і з динаміка миттєво вирвався збуджений, зляканий шепіт Рубі, на фоні якого було чути дивне відлуння:

— Лорелеє, ти не повіриш! Ми в нижньому укритті, у тому самому залі, де Вище коло проводить свої закриті ритуали. Ми вирішили скористатися хаосом і перевірити стелажі з рідкісними книгами... і ми знайшли його!

— Фотоапарат? — я різко сіла, скидаючи ковдру. Кас миттєво насторожився, підвівшись разом зі мною, його м’язи напружилися. — Він справді був там?

— Так, уяви собі! Він був майстерно схований усередині величезного фоліанта "Сила Первородних". Хтось буквально вирізав серцевину сторінок, щоб зробити схованку. І знаєш, що найдивніше? Книга була запечатана примарним знаком захисту. Це точно зробила наша "Примара". Вона не знищила докази Еріки, вона приховала їх прямо під носом у вчених інквізиторів та викладачів!

Я відчула, як по спині пробіг липкий холодок. Примара веде власну складну гру, і ми в ній – лише фігури. Це ставало по-справжньому смертельно.

— Рубі, беріть апарат і виходьте звідти! Зараз же! Негайно! — я вже не просила, я наказувала.

— Ми вже йдемо, але тут... раптом стало дуже темно і важко дихати... — зв’язок почав хрипіти й перериватися. — Лорелеє, повітря... воно наче застигає... поквапся!

Я кинула телефон і почала гарячково одягатися. Кастіель уже був на ногах, одним рухом натягуючи штани та сорочку.

— Що за укриття? — коротко запитав він, його голос знову став холодним і зосередженим.

— Це глибоке підземелля під головним корпусом. Лабіринт із чорного граніту, де магія настільки сильна і хаотична, що вона гасить будь-які електронні пристрої та сплутує відчуття. Касе... це територія викладачів. Це небезпечно, ти не знаєш плану будівлі, ти можеш потрапити в магічну пастку...

Він підійшов впритул, взяв мене за підборіддя і змусив подивитися прямо в його глибокі сині очі, в яких зараз палахкотіло вовче полум’я.

— Мені не потрібен жоден план, щоб знайти твоїх подруг за запахом страху. І мені не потрібна мапа, щоб захистити те, що належить мені. Веди, лисице. Я буду твоєю тінню в цій пітьмі.

Ми вискочили з будинку в нічну прохолоду. Ліс проводив нас тривожною тишею, а попереду, на пагорбі, зловісно світилася вогнями академія. У її найглибших надрах Рубі та Селена тримали в руках річ, за яку Еріка заплатила власним життям.