Розділ 10. Оманливий спокій.

Перші промінці заграли на моєму обличчі, змусивши прокинутися. Потихеньку розплющуючи очі, першим я побачила обличчя Каса. Його рука владно лежала на моїй спині. Спалахами згадала вчорашню ніч: як моє лисяче єство вигиналося перед його вовчою наполегливістю. Від цих думок низ живота почав солодко нити. 

Чоловік ворухнувся. Він не розплющив очей, але я відчула, як він напружився. Долоня на моїй спині рушила нижче, обпікаючи шкіру. Його пальці іншої руки занурилися у моє волосся, а потім ковзнули нижче. Я мимоволі зітхнула.

— Ти не спиш, лисице, — прохрипів він, збуджуючи мене ще більше.

Кас нарешті розплющив очі й різко перекинувся, нависаючи наді мною та перекриваючи сонячне світло. Його коліно розсунуло мої стегна, змушуючи відчути його ранкове бажання. Я відчула, як усередині мене розгоряється полум'я. Закинула руки йому на спину, впиваючись нігтями в жорсткі м'язи плечей. Моя магія лащилася до нього, наче дим, лоскочучи його почуття. Кас не терпів ігор. Він перехопив мої зап'ястя, притискаючи їх до подушки над моєю головою. Його гаряче дихання обпалило мої губи.

— Вчора тобі було мало? — видихнув він, і наступної миті його губи накрили мої. 

Це не був ніжний поцілунок – це було зіткнення двох стихій. Його язик діяв по-вовчому прямолінійно, вимагаючи повної покори. Я відповіла йому укусом, змусивши заричати прямо мені в рот. Смак крові Альфи на моїх губах подіяв краще за будь-яке закляття. Моє тіло вигнулося на зустріч, магія кіцуне вирвалася назовні, заповнюючи кімнату золотим маревом. Цієї миті не існувало зграї, магічного кола, Мисливців чи академії. Тільки його важке тіло, мої хижі кігті на його спині та неминучий вибух, що змусить стіни тремтіти. 

Сонце піднялося вище, безжально нагадуючи, що треба вставати й їхати на пари. Кас важко дихав мені в шию, його серце стукало об мої ребра, наче загнаний звір, який нарешті знайшов спокій. Але цей спокій був оманливий.

— Тобі час, — прохрипів він, не поспішаючи відпускати мої зап'ястя. Його голос був сповнений владності, яку я відчувала кожною клітинкою шкіри. 

Я відсторонилася, важко ковтнувши повітря. В голові виникли образи підручників з вищої алхімії та суворих облич викладачів. Вислизнувши з-під його тіла, я почала шукати поглядом свій одяг. Чоловік сперся на лікоть, спостерігаючи за кожним моїм рухом. У його очах все ще гарцював вовк, незадоволений тим, що здобич виходить із лігва.

— Ректор вирве мені серце, якщо я запізнюся на пару з ритуалістики. — кинула я через плече, намагаючись знайти свою сукню, яка вчора відлетіла кудись у куток. 

Ми під'їхали до воріт академії. Кас невдоволено бурчав, що мусить відпустити мене на пів дня. 

— Дякую, любий! — поцілувала коханого в губи й побігла до кабінету, де мала відбутися пара з Тарганом.

Я швидко підсіла до своєї компанії.

— Ну що, Таргана ще не було? — усміхаючись, запитала я у дівчат.

Селена, пирхаючи від сміху, відповіла:

— О... нове прізвисько ректора. Ні, ще не було.

Рубі підхопила:

— Це я його так назвала, бачте – прижилося. А ви мені  все: "Який Тарган?". Ну не називати ж нам його постійно Йолопом.

Нашу веселу бесіду перервав скрип дверей.

— Добрий день, студенти! Сьогодні ваша улюблена пара – ритуалістика. Сподіваюся, ви виконали домашнє завдання.

Група важко зітхнула, уявляючи, яка каторга на нас чекає.

Нарешті після двох пар з ректором нас відпустили в кафетерій. Тишу порушила Рубі:

— Дівчата, пропоную зайнятися пошуком фотоапарата і доказів, які Еріка назбирала проти нас.

Селена одразу насупилася й запротестувала:

— Це небезпечно. Ми підставимо не тільки себе, а й наших батьків.

— Погоджуюся з Селеною, що шукати – це не найкраща ідея, — продовжила я, зробивши ковток кави. — Але якщо ми зробимо це тихо, в межах академії, не привертаючи уваги... то чому б і ні?

Ми розділилися. Після години пошуків наше тріо зустрілося в улюбленому кафе. З тугою і розчаруванням, Селена почала доповідь:

— Обійшла всі кабінети викладачів та актову залу. Фотоапарата не виявлено. 

Я підхопила:

— Слухайте, а що, як убивця вже знищив і камеру, і всі інші докази? 

— Тоді це тільки на краще для нас. — усміхнулася Рубі.

Заспокоївши себе цією оманливою думкою ми повернулися в академію на останню пару – зіллєварство. Та не встигли ми дійти до кабінету, як раптом побачили знайому постать. О ні, знову він...