Розділ 7. Сповідь біля багаття.

Я поглянула на хлопця, подумки повертаючись у той день. Це було три місяці тому. Ми з дівчатами заскочили в кав'ярню напроти Державного університету журналістики. Саме там ми вперше побачили його. 

 Він сидів за столиком у сірому пальті, зосереджено працюючи за ноутбуком. Підійшовши до каси, ми замовили каву й випадково почули розмову двох дівчат, скоріш за все – студенток.

— Кья! Який він красунчик! Цікаво, у нього є дівчина? — захоплено шепотіла перша.

— Не вигадуй! Він викладач, якщо ти забула, — осікла її подруга.

— І що? Все-таки, чому він перевівся зі столичного університету в наш?

— Мені не цікава ця інформація. Пан Лоуренс дуже вимогливий, хоч би сесію закрити. А ти про романи думаєш.

Ми знову поглянули на нього, і по шкірі пробігли мурахи. Моя відьомська сила відчула загрозу, вимагаючи негайно втекти або атакувати. Це сталося вперше. Невже він не звичайна людина?

Я знову притулилася до Каса, поклавши голову йому на плече.

— Його звати Лоуренс. Наскільки я зрозуміла, він викладач журналістики. І, судячи з останніх новин, він намагається викрити нас.

Кас обійняв мене, намагаючись заспокоїти.

— Заманливо. Викладач відправляє свою студентку в небезпечне місце. — його очі на мить блиснули золотом. — Але й Мирон не заспокоїться, поки не знайде вбивцю. Він чесний коп. Однак спершу йому доведеться довести, що це саме вбивство. Мені повідомили, що слідів насильницької смерті не виявили – просто зупинка серця. Здається, слідчого саме це й зацікавило: як здорова дівчина могла померти отак раптово?

Він нахилився ближче, огортаючи мене своєю аурою.

— Давай не будемо про це зараз, — промовила я, прикриваючи повіки. — Зараз я хочу просто відпочити.

— Тоді ходімо, я відвезу тебе в місце, де ти зможеш перевести подих.

Мені хотілося провести цей вечір у родинному колі, тому я запросила свого брата. Коли ми приїхали до мисливського будиночка моїх батьків, Алістер уже розпалив багаття. На березі дув легенький вітерець, а на небі почали спалахувати перші зірки. Це місце віяло давнім, майже забутим спокоєм.

Кас потиснув руку братові, і між ними зав'язалася невимушена розмова. Невдовзі Алістер пішов до будинку за м'ясом, залишивши нас на одинці. Рука Каса раптом опинилася на моїй талії. Мітка знову почала пульсувати, а шкіра вкрилася сиротами.

— Ти весь час сама не своя, Лорелеє. Я відчуваю, що ти щось приховуєш. 

 Я подивилася йому у вічі й тихо промовила:

— Касе, ти відчуваєш в мені перевертня, бо твоя сутність шукає рівну. — мої очі блиснули яскраво-зеленим лисячим вогнем. — Ти думаєш, що ми одного виду.

Хлопець примружився, його погляд став пильним.

— Я відчуваю в тобі хижака.

— Не зовсім, — я відступила, вислизаючи з його обіймів. Кінчики моїх пальців заіскрили синім полум'ям. — У мені сила не лише перевертня. Я – відьма. І я – кіцуне. Та сама "лисиця-демон", якою лякають дітей.

Я бачила його шок. Для вовків магія відьом завжди була чимось небезпечним. А кіцуне... ми надто складні істоти навіть для Альфи. 

— Наша академія закрита й приватна саме тому, що там усі – не люди. Ми самі створюємо моторошні чутки, щоб тримати звичайних смертних подалі. 

Я замовкла, чекаючи на його реакцію. Кас мовчав довго, і я відчувала, як його аура стає важкою, вириваючись назовні. Він зробив крок до мене. Його рука лягла мені на шию, накриваючи мітку.

— Відьма... — прохрипів він. — Значить, ти набагато небезпечніша, ніж я думав. 

Він нахилився до мого обличчя, його очі знову налилися золотом.

— Мені байдуже, хто ти й скільки хвостів має твоя лисиця. Ти – моя пара, моя дружина. І якщо хтось хоч словом тебе образить, він пізнає гнів Альфи.

Наче на підтвердження своїх слів, вовк притягнув мене до себе, скріплюючи обіцянку поцілунком. Тепер ми не просто пара. Ми – союзники, які захищатимуть свою таємницю від людей і Мисливців.

З боку будиночка почувся тріск. 

Обернувшись, я побачила брата і...