Розділ 6. Маніпулятор у тіні.

Ми їхали мовчки. Ця тиша не була гнітючою чи напруженою – навпаки, вона здавалася густою і теплою, наче наповненою новим, ще не до кінця усвідомленим відчуттям безпеки. Після всього, що сталося, присутність Каса поруч діяла як заспокійливе. Я буквально шкірою відчувала кожну зміну його настрою: те, як розслабилися його плечі, і те, наскільки глибоким, майже хижим задоволенням він променився. Він отримав те, чого бажав, і тепер увесь світ навколо мав підлаштовуватися під його правила.

Я мимоволі торкнулася пальцями своєї мітки – шкіру все ще злегка поколювало, наче там пульсувало маленьке сонце. Діставши з сумочки дзеркальце, я почала вивчати своє відображення. Помітивши його швидкий, запитальний погляд, я тихо пояснила:

— Мені доведеться це якось приховати. Тональний крем, шарф або високий комір... В академії зараз занадто багато очей, Касе. Занадто багато тих, хто професійно вміє помічати деталі. Якщо вони побачать мітку, почнуться запитання, на які в мене немає безпечних відповідей. Та і вдома... я не хочу шокувати рідних отак одразу. Їх треба підготувати, дати час звикнути до думки, що все змінилося.

Кас впевнено тримав кермо, але я помітила, як його пальці на шкірі обплетення стиснулися сильніше, аж побіліли кісточки. Його профіль здався мені викутим зі сталі.

— Нехай дивляться, — у його голосі прозвучала така влада, що в салоні машини ніби стало тісно. — Мені байдуже до чужого шепоту чи чиїхось незручних питань. За нашими законами і за законами крові – ти під моїм захистом. Кожен, хто насмілиться бодай криво подивитися в твій бік, матиме справу зі мною.

— Так, я знаю, що ти мій герой, — я коротко глянула на нього, дозволяючи собі слабку посмішку. — Але мені не дуже хочеться ставати головною героїнею пліток на найближчий тиждень. Дай мені трохи часу.

Він нічого не відповів, лише плавно припаркувався біля невеликої кав'ярні неподалік від мого дому. Коли ми вийшли з машини, Кас не просто взяв мене за руку – він владно притягнув мене до себе, обхопивши за талію. Це не був жест ніжності, це була чиста демонстрація власності всім навколо: перехожим, водіям, самому місту. Я відчувала його тепло і ту непохитну впевненість, яка передавалася і мені.

Ми обрали столик у найтемнішому кутку, подалі від панорамних вікон. Хлопець замовив нам каву – міцну й ароматну, а тоді накрив мою долоню своєю гарячою, важкою рукою, блокуючи будь-яку можливість відсторонитися.

— А тепер розкажи мені всю правду, Лорелеє, — його погляд став серйозним. — Без прикрас і недомовок. Що там насправді сталося з тією журналісткою?

Я вагалася, розглядаючи візерунки на пінці лате. Мені понад усе не хотілося втягувати його в це болото. Він приїхав сюди, щоб відпочити від своїх справ, а не розгрібати моє божевільне життя, де магія перепліталася зі смертю. Проте мітка на шиї раптом почала пульсувати в ритмі мого серця, підштовхуючи до щирості. Зв'язок працював в обидва боки – я не могла йому брехати.

— Я просто боюся, що через цю дівчину постраждає багато "не людей", — я опустила очі в горнятко. — Еріка занадто глибоко встромила носа туди, куди навіть викладачам зась. Вона перевернула догори дриґом крихкий спокій академії. Але найбільше мене гризе одне питання: як звичайна студентка другого курсу наважилася на такий самогубний крок? Це не просто журналістський азарт, це схоже на безумство.

Кас примружився, його очі на мить блиснули золотом у напівтемряві закладу.

— Хм... Цікаво. Мені здається, що без сторонньої допомоги і грамотної маніпуляції тут не обійшлося. Все виглядає якось надто... зрежисовано. Як вона дізналася, що саме в той день і в ту годину можна буде пробратися всередину й отримати "сенсацію"? Чому не обрала інший час? Наприклад, ніч, коли коридори порожні, а камери легше обійти? Хтось дав їй карту, Лорелеє. Хтось відкрив двері.

Нашу розмову перервав різкий звук сповіщення. Я гарячково схопила телефон. Груповий чат вибухнув повідомленнями.

Рубі: Ти не повіриш, що ми щойно дізналися! Щойно ми з Селеною "випадково" затиснули в кутку бібліотеки найкращу подружку Еріки.

Селена: О так, дівчинка виявилася не дуже стійкою до тиску. Звісно, у неї одразу сталася істерика. Вона клялася крізь сльози, що Еріка взагалі не збиралася лізти в приватний сектор. Вона боялася нашої академії як вогню, називала її "місцем для монстрів".

Рубі: Але їхній новий викладач... цей професор з кафедри журналістики... він дав їй фактично нездійсненне завдання: написати розгромний репортаж про "брудні таємниці золотої молоді". Прямим текстом сказав: не буде матеріалу – провалиш іспит. А без іспиту – прощавай, стипендіє і навчання. Він буквально приставив їй ножа до горла.

Я швидко почала набирати відповідь, відчуваючи, як пальці холонуть:

Я: Чекайте, про якого саме нового професора йдеться? Ми його хоч раз бачили в обличчя?

Селена: Ти здивуєшся, але ми бачили його лише один раз. У тій самій кав’ярні біля корпусу, де зазвичай збираються викладачі. Такий високий, занадто спокійний, з очима, від яких стає незатишно.

Не втримавшись від цікавості, Кас пересів зі свого стільця до мене на диванчик, майже впритул. Його важке плече торкнулося мого. Поглянувши на екран телефону, він застиг, а його дихання стало глибшим.

— Ти ж згадала його, так? — тихо запитав він, і в його голосі почулася загроза, від якої по спині пробігли мурашки. 

Я повільно кивнула, згадуючи той самий холодний погляд, що тепер здавався передвісником катастрофи. Гра ставала набагато серйознішою, ніж ми думали.