Розділ 3. Тиха гавань із подвійним дном.

Прокинулася від будильника, який сповіщав про початок нового дня. Чи був він для мене прекрасним? Ні. Навіть зараз я подумки поверталася до вчорашнього вечора: нашої розмови, його синіх очей, вимогливого голосу. Я здуріла. Змивши ці думки холодним душем, трішки заспокоїлася. Допоки не побачила його. Він стояв біля свого авто на нашому подвір'ї. Його погляд ковзнув по мені, оцінюючи.

Посміхнувшись і подавши руку, Кастіель звернувся до мене:

— Ти чудово виглядаєш. Дозволь підвезти таку красиву дівчину до академії.

— А у мене є вибір? — запитую, дивлячись у його очі, де бачу наказ, а не прохання. 

Раптом я відчуваю його руку у своїй. Він веде мене до автомобіля, відчиняє дверцята і допомагає сісти в салон. Моя магія знову почала виходити з-під контролю: кінчики пальців почало поколювати, ніби через них пропускали слабкий розряд струму. Відьма всередині виставляла колючі бар'єри, а лисиця - справжня зрадниця - підло мурчала, прагнучи підкоритися його волі. Я не можу протистояти цьому, мимоволі згадуючи іскри, що вирували між нами.

Кастіель обійшов машину і сів за кермо. У замкненому просторі салону його запах відчувався гостріше - густий аромат хвої та лісу, що заповнював легені з кожним вдихом.

Рушаючи з місця, він нарешті відповів:

— Вибір є завжди. Але ти ж розумна дівчинка, Лорелеє. І я певен, що нічне рандеву з вбивцею не входить в твої плани.

Вирішивши припинити цю неприємну розмову, я відвернулася до вікна, розглядаючи вулиці Ржищева. Хоча місто й виглядало як спокійна гавань, я-то знала, що насправді відбувається за фасадами більшості домівок. Тут кожен другий - не людина. Ми навчилися ідеально грати в "нормальність", ховаючи ікла та іскри магії. Половина мешканців спокійно п'ють каву, навіть не підозрюючи, що інші можуть чути й бачити значно більше. Що за зачиненими дверима приватної академії вчать не лише звичайним предметам, а й вмінню жити пліч-о-пліч у людському суспільстві.

Через деякий час наважуюся продовжити:

— Ти кажеш так, наче завівся маніяк. Поки ще невідомо, як і від чого померла дівчина. Не розумію, чому поширилися саме такі чутки.

Хлопець знизив швидкість.

— У тому й проблема. Моя робота - як кризового менеджера - чути те, що намагаються затаїти. Ржищів - маленьке містечко, де кожен знає один одного, всі все чують і бачать. І дуже дивно все складається: поліція приїжджає надто швидко, жодних свідчень чи фото... Таке відчуття, що інформацію намагаються "зачистити". 

Ми приїхали до воріт академії. Наостанок красень сказав:

— Ржищів - занадто тихе місто. Вбивств тут майже не буває. Але ви всі щось приховуєте, і Еріка стала тією, хто відчинив не ті двері заради сенсації. Я не втручатимуся в цю справу. Винятком стане лише твоя безпека.

Розблокувавши двері я швидко вийшла, відчуваючи його погляд на спині. Кас, вважає, що знає багато, але він навіть не здогадується: кожен у цій академії, від прибиральника до ректора, має свою магічну природу.

Підійшовши до ґанку, я спочатку не збагнула, що сталося. У холі зустріла нашого архіваріуса.

— Добрий день, пані Лорелеє. Сьогодні екстренні збори. — спокійним голосом промовив пан Дем'ян. 

— Дякую за інформацію. До побачення! — і я побігла до дівчат.

Нам повідомили, що заняття з магії тимчасово скасовуються. Ніхто, звісно, не зрадів цій новині, але іншого виходу не було. Якщо ми хочемо зберегти наші секрети, маємо виконувати накази. Раптом до нашого тріо підійшов ректор. Його обличчя виглядало напруженим, а погляд обіцяв довгу виховну бесіду. 

— Дівчата, найбільше це стосується вас, — він з докором подивився на нас, ніби намагаючись розгледіти залишки вчорашньої сажі на наших обличчях. — Я добре пам'ятаю ваш минулий розіграш з викликом тьми. 

Ми з дівчатами перезирнулися. Перед очима миттєво постала картинка розбитого кабінету ботаніки, який ми ледь не підірвали. Тоді темрява виявилася набагато норовливішою, ніж ми очікували, а бідні екзотичні рослини ще тиждень після того світилися фіолетовим димом. 

— Сподіваюся цей інцидент був останнім, — продовжив ректор, поправивши окуляри — Зараз у місті й так не спокійно, тому ваші... експерименти... абсолютно недоречні. 

Намагаючись стримати сміх від спогадів про те, як пан Валеріан намагався впіймати втікаючу тінь сачком для метеликів, я відповіла: 

— Так, пане Валеріане, ми вас зрозуміли. Жодних вибухів. Принаймні цього тижня.